частина 11

Під крилом літака пропливали  хмари. Сидячи біля ілюмінатора намагаюся зосередитися, тому про себе читала молитву. Мій атеїзм нікуди не дівся. Пройшовши такий життєвий шлях з мене не вийшла гарна християнка. Я не скажу, що я не вірю в щось вище і розумніше за нас, та мій світогляд відрізняється він нав’язаних нам релігійних канонів. Я уявляю, що мої слова линуть висот, проходять крізь хмари і їх хтось почує. 

- Мамо, ти як? - Запитав Женя.

- Усе гаразд. Ти тільки поглянь як  встає сонце. Таке не часто побачиш. - Максимально нахилившись назад, я показала дитині вид на схід сонця.

Пригорнувшись до мене, Женя дивився, як літак зменшуємо висоту.  Річард сидів поряд, одягнувши навушники. Він став боятися літати після того як ми проходили евакуацію під час бойових дій. Сильний чоловік, вигляд якого ніколи не видасть внутрішнього страху, тримав в руках телефон  та гортав плейлист.  Ми разом поверталися до місця де почалася наша історія. 

Час у дорозі пролетів швидко, ми сиділи в таксі та їхали містом. Крізь вікно я розглядала все навколо. Будинки, які здавалися такими знайомими, змінилися, додавши нових деталей але все ще мали той самий характер і неповторність. Мені  досі не вірилося, що мене не було тут тринадцять років. Зв’язок з рідною країною залишається в мені незримою ниткою, яка не розірвалася протягом усього цього часу. Про війну, яка закінчилася три роки тому, візуально  нічого не нагадувало. Лишень ряди могил, як криваві рани в пам'яті людей, говорять про жертви принесені війною. Проїжаючи повз них час ніби сповільнився, лишень вогні свічок, розташованих на надгробних плитах, тремтіли від подиху вітру. Втрачені життя, мрії та надії запечатані тут назавжди. Я не змогла стримати сліз. Мені знову мариться Павло: він  сидить поруч, ніжно обіймаючи. Його дотики я відчувала реально.  Розум всіляко відмовлявся сприймати примарну присутність, а  серце жадібно боролася за миттєву ілюзію. Стискаючи хустинку в руках, я старалась приховати свою схвильованість та  пригоршувшись до сина. Шкода, що він не бачив батька та не мав можливості рости з ним. Ця втрата була болісною для мене, оскільки я завжди мріяла про те, щоб наша родина була щасливою разом. В дитинстві замість колискової я часто перечитувала синові листи. Ці листи, були залишком нашого спільного життя і вони стали єдиною можливістю побути разом. 

Знайомий ліс. Уздовж дороги стояли ті ж самі високі смереки, крізь які сонце малювало довжелезні тіні. Для мене це світла гавань спокою та гармої, де живе частина моєї душі.  Я попросила водія зупинити авто, щоб піти до будинку пішки. Відчути під ногами землю, вдихнути на повні груди п’янкого повітря та стерти прірву в скільки років відсутності.  Женя захотів піти зі мною.

- Анно, не заперечуєш, я поїду до будинку та вивантажу речі? - Сказав Річард та залишився в машині.

- Так, звісно. Ми прийдемо скоро. - Відповіла я.

- Не поспішайте. Я вас почекаю - визираючи з вікна машини, продовжив чоловік.

- Гаразд.- махнувши в слід рукою, сказала я. Проводжаючи поглядом таксі.

Вздовж озера, я йшла разом з сином. Все таке до болі знайоме. Пристань від вологи місцями покрилася мохом. ЇЇ било прибережними хвилями, озеро сьогодні було неспокійним. За старими деревами, що скрипіли під подихом вітру, виднівся  будинок. Огорнутий серпанком, він виглядав самотнім. Ми зупинилися і я завмерла. Раптом у моїй голові заграла музика, свідомість видала мені день нашого весілля. Закривши очі, я чітко бачила події з минулого, серце знову защемило від болю. Говорять, що немає можливості переміщатися  в часі та душа зі свідомістю не живуть законами, які придумали люди, тому здатні зробити цей шлях вічним, з’єднуючи нас. 

- Мамо, ти внормі? - поклавши руку на плече син, спустив мене на землю.

- Змішані почуття. - обіймаючи Женю, сказала я.

- Ти схвильована. Не бійся я з тобою!- дивлячись на мене продовжив заспокоювати Женя. 

 - Я тебе дуже люблю. Ти  справжній чоловік.- ще сильніше обійнявши його, я вкотре раділа, що маю сина.

- Я допоможу дістати з машини багаж Річарду. - Женя пішов на домогу.

- Молодець! Я спробую відчинити будинок, сподіваюся ключ підійде. - підійшовши ближче, я декілька секунд вагалася зробити перший крок.

Ступивши на ґанок, який скрипів під ногами, я вставила ключ в замок, повернувши його - двері відчинилися. Страшно. Я стояла посеред коридору і шукала в собі силу продовжити рух. Мені здавалося, що, увійшовши всередину, я побачу Павла та Бориса:  вони, сидячи біля вікна, грають у шахи. Тихо потріскують дрова в каміні, на столі димить трубка з тютюном. Побачивши мою розгубленість, чоловік взяв мене за руку,  та повів у будинок. 

- Ось ми на місці... Не віриться. Усе без змін.-  Пошепки сказав Річард.  

- Так. Ти маєш рацію. - Зайшовши в будинок, я шукала очима знайомі речі. - Дивись, шахи на столі стоять і книги на полиці, які припали пилом. Усе на своїх місцях, окрім людей. 

Маленький будинок посеред лісу, став мені домівкою. Час залишив свої відбитки  на дерев'яній підлозі у вигляді подряпин та потертості від слідів. Вікна були трішки брудними та оксамитовими та все ж таки пропускали ранкові промені. Моя улюблена книжкова полиця зберігає в собі безліч історій під шаром пилу, що осів на обкладинках. Вони досі пахли тютюновим димом. В каміні, засипані попелом, спогади в очікуванні щоб їх оживили вогнем.