Частина 9

Я ніжилось в теплому ліжку, помітила на спітнілому вікні напис: "Доброго ранку!"  Сьогодні першою прокинулася не я. Обнявши подушку, яка пахла коханим чоловіком, я вирішила трішки поніжитися. Через прочинене вікно ледь було чути тихий дощ. Під подихом повітря хиталася завіса, відкриваючи вид на околицю. Новий день спільного життя. 

- Тук-тук! Доброго ранку! - заходячи в спальню з тацею, сказав Павло.

- Ого! Ось куди пропав чоловік. А я подумала, що ти втік. Передумав? - Сказала я, визираючи з-під ковдри.

- Не дочекаєшся! - Присівши на ліжко, відповів Павло. - Я сніданок готував. Дивись що є: апельсиновий сік, тости, фрукти і кава. Ще  на диво знайшов шматок торта. Дозволь тебе нагодувати?

- Давай! - Я погодилася на його пропозицію. Що може бути прекрасніше проводити час із коханою людиною і їсти з його рук.

- Як ти дивишся на те, щоб покататися на машині? Я знаю чудове місце з приголомшливим краєвидом. Це варто побачити. Я не можу красиво описати. Погоджуйся. - Доторкаючись губами до моєї спини, шепотів Павло.

- Вибору у мене немає. Я поїду з тобою куди завгодно і дощ нам не перешкода. - Я пригорнулася до нього сильніше. Павло пальцями розчісував мої пасма, що злегка заплуталися. Я заплющивши очі,та мліла від його дотиків. Маленькі порошинки, танцюючи в променях сонця, що ледь пробивається крізь хмари, створювали рух в нашому просторі.

В машині грала класична музика, під настрій погоди. За вікнами відкривався приголомшливий вид на гірську місцевість. Після дощу неймовірно пахло лісом і під колесами шуміли калюжі. Ми насолоджувалися барвами осені. Серед хвойних дерев, місцями виникали жовто-червоні плями. Небо обіймали дощові хмари та місцями відривали  шлях для сонячного світла. Сонце запалило все навколо багряними фарбами.  Кілька хвилин і ми прибули до пункту призначення. Виходячи з машини, я обережно ступала, щоб не пошкодити місцями квітучі трави. Я зробила декілька фото на телефон. Це дивовижне місце, де гори торкаються небес, а хмари наче кораблі пливуть під тобою. Прохолодне та настільки чисте повітря п'янило та паморочило голову. Павло взявши мене за руки, повів мене за собою, сказавши мені:

- Заплющ очі та уяви політ. - Картина з фільму “Титанік” Я довірилася йому і заплющила очі. Відчуття, що тебе піднімає над землею. Ніжні дотики Павла струмом проходили по тілу та змушували серце битися з шаленою швидкістю. Крок за кроком ми підійшли до краю.

- Тепер розплющ очі - прошепотів він. -  Поглянь!

- Хм... - Вдихнув на повні груди, я сказала. - Неймовірно!

- Це наш світ. Нехай це буде нашим місцем. Ти згодна? - Повертаючи мене до себе, говорив Павло. 

- Я люблю тебе. - Цілуючи чоловіка, сказала я.

- Це ще не все, сонце! - Павло повів мене до машини, відкривши багажник та діставши кошик.  Незважаючи на примхливу погоду  ми вирішили провести день тут. Час зупинився, закарбувавши назавжди наші мрії, сміх та поцілунки у цих місцях. Багаття танцювало під  подихом вітру то розгораючись із неймовірною силою, то ховаючись зникало. Ароматний глінтвейн готувався  на вогнищі. Поклавши голову на коліна Павла, я намагаючись знайти очима край землі. Гори з туманом та хмарами злилися воєдино, було важко зрозуміти де їх межа. Звуки природи інколи тривожив потяг, що проходив повз. Музика на авторадіо вдало співпадає з сьогоднішнім настроєм та погодою. Поряд росла самотня сосна, яку вітром трішки покрутило. Вона намагалася йому чинити опір, тому мала химерну форму.  Ми зігрівалися гарячим напоєм та обіймами. Ще один день спільного життя ми подарували собі. 

- Паша, здається  телефон. -  Почувши звук дзвінка, прошепотіла я.

- Секунду, люба. - Підвівшись, чоловік пішов за телефоном у машину. Поговоривши кілька хвилин, він повернувся збудженим, хоча всіляко намагався цього не показувати. На моє запитання: "Що сталося?" я чіткої відповіді не отримала.

- Їдемо додому, Анно. Я не знаю що сталося. Сказали нам повертатися і все. - Поспіхом ми зібрали речі, сівши в машину, рушили назад. Я не розуміла, що сталося, і це тривожило мене. Павло теж змінився в обличчі й за весь шлях не сказав ні слова. На вулиці вже темніло і ми, увімкнувши фари, зі швидкістю пролітали крізь лісову дорогу. На горизонті видно будинок. Під'їжджаючи, ми помітили, що надворі  нас чекав батько.

- Що трапилося? - Виходячи з машини, запитав син у батька.

- Ідіть в дім. - Зайшовши до будинку, з трубкою в руках, він увімкнув телевізор.

Ми, присівши на диван, чекали, що так хотів нам показати батько. І яким було наше здивування, коли ми дізналися, що в нашій країні війна. Колони військової техніки з армією сусідньої держави перетнули кордон сьогодні вранці. Захопивши кілька населених пунктів, вони продовжували наступ. Перші кілька хвилин я не могла зрозуміти, що коїться. Але коли показали зруйновані міста та вбитих людей, я заплакала. На жаль, це був не фільм, а кадри з реального життя. Наша буденність враз стала іншою.

- О, Боже! - пошепки крізь сльози, сказала я.