Частина 5

Звуки ранкового пробудження лягли в основі мого настрою, а промені сонця, які зігрівали кімнату, надавали додаткового комфорту. Мене вабив аромат кави, який повільно розчиняється у повітрі. Павла поруч не було, тому я вирішила піти на кухню. Спускаючись по сходах, приємною несподіванкою було побачити незнайомця. Сивочолий чоловік, із трубкою в роті, порався біля плити. Запах тютюну разом із кавою був специфічний, але мені подобалося. Почувши мої кроки, він повернувся і ми зустрілися поглядами. Він усміхнувся та промовив першим:

- Доброго ранку! 

- І вам, доброго ранку! - невпевнено вимовила я.

-  Борис! - батько Павла. А ви - Анна? - простягнув мені руку чоловік.

- Так, дуже приємно. - рукостисканням відповіла Борису.

- Прошу, сідайте! Я саме приготував каву. - розливаючи у чашки напій, говорив чоловік. -  Паша зараз прийде. Він думав, що ви не помітите його відсутності. 

- Дякую. Не вмію довго спати… У вас тут неймовірно. Будинок у такому чудовому місці.  - я намагалася не мовчати й говорити те, що спадало на думку.

- Я теж люблю це місце. Після смерті дружини переїхав сюди. Ми часто проводили тут вихідні ... - смуток в очах Бориса, ховався за тютюновим димом.

- Прикро втрачати рідних... Дуже. - тримаючи  в руках гаряче горнятко кави, я з сумом підтвердила факт втрати.

- Ви давно знайомі? - Борис вирішив змінити тему розмови. - Павло мені про вас говорив, але мені цікаво послухати вас.

- Ми знайомі два тижні. Намагаємося зрозуміти, хто ми одне для одного. -  було ніяково говорити на цю тему, на моїх щоках з’явився рум'янець.

- Знаєте, Анно, що я вам скажу. Не важливо, скільки ви знайомі.  Мені вистачило кілька годин, щоб зрозуміти, що я закохався. Павло не хлопчик і ви не перша жінка в його житті. Але жодна з них не переступила поріг цього будинку. Якщо він пустив вас у свій світ, то це багато про що говорить. Я не прихильник втручатися у стосунки сина. Насолоджуйтеся кожною хвилиною, адже час має властивість закінчуватися. Повірте підстаркуватому маразматику. - усміхаючись, говорив Борис.

Слова Бориса звучали мудро і водночас відкривали його теплий і тямущий підхід до стосунків. Новий день почався несподівано, але він приносив із собою не лише аромат кави та тютюну, але й нові можливості для спілкування й розуміння. 

Минуло півгодини, як повернувся Павло з ранкової прогулянки, тримаючи в руках букет польових  квітів. 

-  От дідько, не встиг. Ти мала б ще спати. -  зітхнувши, сказав Павло.

- А що я зробила не так? - глянувши на обох чоловіків, виглядаючи розгублено.

- Рано прокинулася. -  разом сказали хлопці.

 - Судячи з вигляду сина, я знаю де він був. Біля підніжжя гори є луки, де цвітуть ці квіти. - сказав Борис, струшуючи попіл з в попільничку.

- Це тобі. - підійшовши до мене, Павло віддав квіти.

- Красиві. Неймовірний аромат! - я притисла квіти до грудей та зупинила погляд, вдивляючись у темно-зелені очі чоловіка.

Батько все зрозумів, тому тихенько зачинив двері  та вийшов у двір.  Павло ще ближче підійшов до мене та пошепки сказав:

- Анно, я кохаю тебе... Поглянь, я як хлопчисько поліз за квітами  чортзна-куди. - поправляючи мені волосся, говорив він.

- Ти божевільний!  Боюся уявити, що буде далі?!

Ранок з коханою людиною завжди приносить радість, особливо коли кожен новий день відкривається перед тобою як таємниця, і ти ніколи не знаєш, що можна очікувати від цього дня в хорошому розумінні слова.  Мине час - багато чого змінитися. Та відкриваючи закутки свідомості, ми зуміємо скористатися  спогадами, що змушують нас посміхатися. 

Від одного ставало сумно, що ввечері повертатися додому. Після сніданку ми вирішили вирушити на риболовлю. Борис приготував усе необхідне, і човен чекав біля пірса. Коли ми відпливли від берега, то хлопці вирішили навчити  мене рибалити. Гучним сміхом ми розполохали всю рибу, і нам так і не вдалося нічого вловити. Борис запропонував нам покинути цю справу й зайнятися чим завгодно, лишень не риболовлею. Ми навіть не намагалися сперечатися. Причалив до берега, ми пішли, а батько продовжив свою справу без нас.

- Мені здається, що рибалка - не моя справа, - сказала я зітхаючи.

- Аналогічно. Батько мене з дитинства вчив, але такого рибалки як він із мене не вийшло. Він цілий день може сидіти в човні. - відповів Павло.

- Хм... так, ти не та людина, що буде сидіти на одному місці. - погодилася я, посміхнувшись.

- Так швидко минули вихідні. Можливо, ти нікуди не поїдеш? - обіймаючи мене, говорив Павло. - Я звик, що ти поруч...

- Знаю... Та я маю  безліч справ. Банально звучить. - я вкотре зрозуміла, що не можу без нього.

Після невеликої прогулянки ми повернулися до будинку. На порозі, мов лінивий страж, лежав пес. Відкривши одне око, він дав зрозуміти, що не збирається робити ніяких рухів, тільки ледь махнув хвостом. Ми оцінили привітання, обережно переступаючи його, зайшли в дім. Всередині панувала приємна прохолода. Знявши промокле взуття, я відчула дотик холодної підлоги.  Відразу захотілося зігрітися та одягнути теплі шкарпетки. До від’їзду залишалося пару годин, тому я вирішила прийняти душ, щоб змити запах риби, який залишився після нашої прогулянки. Павло цим часом вирішив приготувати гарячі сендвічі. Теплий хліб з сиром манив на кухню не лишень мене. Лорд теж не втримався від спокуси посмакувати смачненьким. Він вмить сидів поряд з нами та жалісним поглядом просив шматочок. Тим часом повернувся Борис.