Частина 4

Краплями стукавши по металевому карнизу дощ розбудив мене. Я прокинулася, витираючи від сну важкі повіки. З відкритого вікна до мене линув аромат свіжого дощу. Витягнувши руку до нічного столика, я сонно доторкнувся до екрану телефона. Сяючий дисплей вразив очі, показуючи, що годиннику майже сьома. Мене осінило - я обіцяла подзвонити Павлу. Спираючись на подушки,  я чекала відповіді на іншому кінці лінії. 

- Алло! - прошепотів Павло.

- Доброго ранку!  Прокидаємося. - сказала я.

- Уже сьома?  Жах. Дозволь ще трішки поспати? Будь ласка! - продовжив він. - Анно, як тобі вдається вставати без проблем? Я так не можу. 

- Понеділок, він завжди такий.

- Сьогодні на роботу.  Понеділок, до біса! Ти мене вибач, я завжди неадекватний зранку… Доброго ранку!  Тобі  гарно спалось?

- Чудово, я саме прокинулася. 

- Дякую, що розбудила. Шкода, що тебе немає поруч, душ зранку бадьорить. - продовжував Павло.

- Хм... Ти про щось інше думати можеш?

- Як я можу думати про щось іще. Ти мене заводиш. - Пошепки, навмисно збуджував мене Павло. - Можливо придумаємо, як нам зустрітися знову.

- Напевно буде правильним дочекатися вихідних. - запропонувала я. Необхідно обміркувати все, що сталося в цей маленький проміжок часу.

- Ти маєш рацію. Я на роботі весь тиждень і раніше ніяк, як би я цього не хотів. Гаразд, буду вибиратися з ліжка.  Мене чекають великі справи! Я зателефоную.

Настрій був гарний. Сьогодні мене чекає багато справ, і одна з них - гараж, де стояла татова машина. Вона виглядала трохи зношеною. У бардачку машини я випадково натрапила на фотографію нашої щасливої ​​сім'ї: тато, мама і я. Серце стиснулось від сумної ностальгії. Прикро, що вони пішли з життя так рано. Мені було шістнадцять, коли від раку померла мама. Батько зумів взяти себе в руки та перемкнути біль втрати на любов. Маму він не замінив, але його підтримка була дуже сильною. Він намагався щосили заповнити своєю турботою порожнечу. Рік за роком його здоров'я погіршилося. Він намагався триматися, але без мами йому було погано і через пару років його теж не стало. Я взяла фотографію в руки, пригорнулась губами та закрила очі. Це моя найцінніша скарбничка спогадів. Мені досі не вистачає їхньої любові, критики, розмов за сніданком. Ностальгія накрила мене хвилею емоцій.  Я зберігаю в цьому гаражі старі й дорогі моєму серцю речі. Особливо машину, яку я зможу колись відремонтувати. 

Думаючи про подальші кроки, мені спадає на думку знову відвідати місто. Зібралися неоплачені рахунки, а також потрібно забрати замовлення у поштоматі. Припаркувавши автомобіль на місці призначення, я вирушила до банку. Після обідньої перерви в банку було досить мало людей. Сплативши усі платежі, я повернулась назад  до парковки. Не оглядаючись по сторонах, я шукала свій телефон. Ненавиджу великі сумки, у них весь час щось пропадає саме в той момент, коли тобі це потрібно.  Піднявши погляд на пішохідному переході, я помітила дружину Ігоря. Спробуючи пройти повз неї, я намагалася уникнути зустрічі, удавши, що не помічаю її. Однак долі не обманеш, і ситуація вийшла з-під контролю.

- Анно? Привіт! - Першою промовила вона.

- Привіт! - Збентежено глянувши на неї, не знаючи що відповісти, сказала теж саме.

- Потрібно дещо обговорити. Раз ми зустрілися, прошу тебе прийняти мою пропозицію. - підійшовши до мене ближче, сказала Марія.

Я була здивована продовженням нашого діалогу.  У мене не було ні найменшого бажання розмовляти з нею, та Марія була наполеглива і продовжила:

- Ця розмова важлива для нас обох. Давай знайдемо більш приватне місце для розмови. В машині наприклад - не хочу лишніх свідків. - пояснила Марія.

- Ти впевнена в доцільності нашої розмови?  - Я всіляко намагалася відмовити Марію.

- Ти сумніваєшся? - запитала Марія, зберігаючи стриманість в голосі, але видно було, що вона відчуває напругу.

- Ну... це складна ситуація, і я не знаю, чи варто нам її розглядати, - визнала я, намагаючись зібрати свої думки.

Прийшовши на стоянку, ми сіли в її машину. Невелика пауза в очікуванні початку цієї розмови мене дратувала. Марія зупинила паузу та продовжила:

- Анно, ти з Ігорем порвала давно і це минуле...

- Так, але це питання чи підтвердження? - перепитала я, намагаючись знайти оптимальний тон.

- Це питання, - зізналася Марія.

- Ну, якщо це питання, то так. І що далі? - запитала я, роблячи зусилля не втратити контроль над ситуацією.

- Питання складніше, Анно. Чесно, відповідь мені важлива. Чи ти все ще кохаєш Ігоря? - Марія нервово затиснула кермо, її пальці немов боролися з напругою.

- Кохання я давно не відчуваю, сама розумієш чому. - відповіла я, відчуваючи, що її питання торкається болючого місця.

- Анно, з того, що я вчора бачила,  як Ігор намагається з тобою себе поводити. Він не може відпустити минулого, - сказала Марія, діставши пачку сигарет.

- Хочеш, щоб я підтвердила твоє спостереження? Так, якби він дійсно хотів привернути мою увагу, то що? - висловила я свою думку з певною дозою образи.