Частина 3

Я забула перевести будильник, він подзвонив о сьомій ранку, а в планах було поспати трішки довше. Учора навіть не дивилася на час, коли заснула. Ледь відчутно болить голова, нагадуючи про те, що учора я, можливо, дещо перебрала зайвого. За вікном, яскраве сонце припікало крізь дерев'яні рами, розсіюючи промінням тепло по всьому будинку. Звуки природи проникали крізь відкрите вікно, створюючи приємну атмосферу літнього ранку. Увімкнувши улюблену музику,  пританцьовуючи на кухні, я створювала свій ранковий ритуал – готувала каву. Після проживання в Італії в моїй практиці залишилася вірна улюблена гейзерна кавоварка, тоді як наявна кавомашина покривається пилом. Заплющивши очі, я відтворювала в пам'яті учорашній вечір та раділа, що мій мозок не видавав картинку з Ігорем.

Ранок триває далі, я вирішила приготувати  повноцінний сніданок. Відкривши холодильник, мої очі гравітаційно притягнула різнобарвна палітра продукту. Серед них були апетитні яйця, солодка лохина, спокусливо пахнуча свіжа в'язанка зелені, і пухкі шматочки хліба, закликавши до себе. Моя рука ніжно струснула сковорідку, вона привітно відгукнулися легким шипінням на зустріч підігрітим яйцям. Поступово білок набував золотистого відтінку, а жовток намагався зберегти свою форму. Зелень рухалася під моїми руками, мов привітний вітерець, розносячи свіжий аромат. Я відділяла листочки, створюючи маленькі зелені шедеври на тарілці. А пухкі шматки хліба злегка хрустіли під натиском ножа. Але головною прикрасою столу була лохина. Солодка з легкою кислинкою, вона нагадувала, що літо закінчується.  Несподівано пролунав дзвінок у двері, крізь музику, я його ледь розчула. Сюрпризом було побачити на порозі Ігоря. Я зустріла його  спантеличеним поглядом. Проковтнув злість, взявши під контроль емоції, що стало колом серед горла, я врешті-решт змогла промовити:

- Якого біса?

- Можливо спочатку, доброго ранку?  Нам варто продовжити розмову. Учора не вдалося. - промовив Ігор.

- Та якось не дуже добрий. - з відтінком сарказму в голосі, я відповіла, але згодом вирішила підійти з більшою розсудливістю. -  Зіграємо в гру: я закрию двері, ти зникнеш, і ми забудемо, що ти коли-небудь приходив…  Домовилися?

- Ні, Анно! Необхідно поговорити. Краще пусти мене у дім. Спокійно, без істерик вислухаємо одне одного. - відповів Ігор з рішучістю в голосі.

- Гаразд! Заходь, -  зітхнувши, я погодилася. - Я тебе уважно слухаю. Давай уявимо, що ти на зустрічі з психотерапевтом, і це допоможе нам зрозуміти одне краще.

- Навіщо ти так, Анно? - Переступивши поріг будинку, Ігор запитав з розчаруванням у голосі.

- Ти мене запитуєш? Тобі стало нудно жити?  Ласкаво просимо в минуле! - в моєму голосі ожило обурення,  - Ти чоловік, заради якого я жила, дихала, молилася тобою. Ти зрадив усе, що було між нами. Ти в один день викреслив мене з нашого життя! І ти говориш, навіщо?! Ти зробив свій вибір, мене у твоїх планах не було. Три роки, які я витратила на нас, були найбільшою помилкою в моєму житті. Ти сьогодні маєш усе, що хотів. Мої вітання! А тепер, геть із мого життя! 

- Я розумію, твою ненависть, є за що мене зневажати. Виправдань моєму вчинку немає. Знай одне, що я тебе досі кохаю! - сказав він, вглядаючись мені в очі, виражаючи відверте почуття.

Пауза зависла в повітрі, а тиша заграла своїми нотами. Ми мовчки присіли в передпокої, і я намагалася осягнути важливість того, що відбувається. Найбільше мене здивувало нахабство та холоднокровність цієї особи.

- Чому ти мовчиш? Вимови хоч слово, тільки не мовчи. Анно! -  наполегливо продовжував Ігор. - Якщо є будь-яка можливість повернути тебе, я її використовую.

З кожним словом мені ставало все складніше слухати. Я встала з дивана і мовчки пройшла до дверей, відчиняючи їх, і сказала:

- Іди! Благаю тебе... Це марна трата часу. Невже ти не розумієш?

- Я прийшов, щоб знову бути з тобою. Ти навіть не уявляєш, що я вчора відчув, побачивши тебе після стількох років. Так, це звучить безглуздо… - він зупинився, шукаючи потрібні слова.

Я відчувала суміш заплутаних почуттів - злість, зневіра, розчарування. Та все ж, рішуче, відповіла:

- Зрозумій ти нарешті - це марні спроби!

Ігор стояв за порогом та говорив щось далі, я просто зачинила двері перед ним. Сповзаючи по стіні я сіла на підлогу, обійнявши коліна, опустивши голову між ними. Давно так не плакала моя душа. Боляче прийняти все вище сказане нами. Ігор пішов, відкривши старі рани, які почали нити тупим болем. Після стількох років повернутися до початкового положення. Навіщо? Це питання не мало відповідей, цей дивний пазл відчуттів неможливо логічно з'єднати.  Ненавиджу себе не менше ніж його. Залпом приймаючи глибокий подих, я вирішила вставати. Мені захотілося вмитися холодною водою. Піднявши погляд на дзеркало, я жахнулася та усвідомила, що досить займатися самобичуванням. Звинувачувати себе у невдалих стосунках, які досі існують відлунням у моєму житті - це безглуздо. Після такого вибуху емоцій мене, нарешті, попустило.

Ранок видався не дуже приємним. Термінова потреба перемкнути себе на щось інше. Зробивши музику голоснішою, я присіла за кухонним столом, намагалася заштовхати в себе сніданок. Та зусилля були марні, мій організм після такого стресу відмовлявся приймати їжу. Вірним рішенням було прийняти душ і змити стрес. Вода, що обливала моє тіло змивала з  накопичені напруги. Краплини стікали по шкірі, немов сльози. Вони забирали з собою те, що вже не було потрібно: негативні думки, біль, розчарування. Я відчувала, як напруга відпускає, як душа поступово відновлює свою гармонію. Звільнившись від зайвих думок, я босими ногами вийшла з ванної, залишаючи на паркеті мокрі сліди. Відчуваючи підошвами прохолодний дотик дерев'яного покриття. Впавши на ліжко, дивилася на стелю, де мрійливо грало ніжне світло, що проникло з відчиненого балкону. Нижній подих вітру, який котився крізь відчинені двері, хитав шторами, створюючи гру між теплом сонячних променів та легкістю вітру. Сонце повільно піднімалося все вище над горизонтом, пропускаючи крізь дерево промені, створюючи на підлозі неправильні силуети. Як зачаровано, спостерігала за цим танцем світла та тіні, яка оживляє мій простір. Листя щось собі гомонило, воно розповідало свою власну історію - про ранкову росу, перший пахучий вітерець, про те, як воно тремтіло під ніжними змінами сонця. Заплющивши очі, прислухаючись до їхнього шелесту, я заснула. Тимчасова втеча від реальності допомогло мені знову знайти з'єднання зі своєю внутрішньою сутністю.