Розділ 5. Ніч між двома світами

Ніч в інтернаті мала свій власний колір — колір брудного, багаторічного льоду. Коли відбивали відбій і вимикали верхнє світло, коридори занурювалися в густу, липку темряву, яку розрізали лише тьмяні жовті квадрати світла від вуличних ліхтарів.

У цій темряві звуки набували іншої ваги. Микита лежав на своєму ліжку з панцирною сіткою, яка жалібно скрипіла від найменшого руху, і слухав. Зліва рівно дихав Денис, іноді прицмокуючи уві сні. Справа, у кутку, крапала вода з нещільно закритого крана — важкі краплі падали з ритмом метронома: кап… кап… кап.

Але найгучнішим звуком для Микити був стукіт його власного серця. Воно билося нерівно, наче стомлений птах, що б'ється об прути клітки.

Біль прийшов рівно о другій ночі. Він завжди приходив за розкладом, немов пунктуальний кат. Спочатку це було легке поколювання під ребрами, яке швидко переросло у відчуття, ніби хтось повільно провертає іржавий ніж між хребцями. Микита стиснув зуби так сильно, що відчув смак крові на яснах. Він не стогнав. Стогнати в спільній палаті означало розбудити інших, а це принесло б лише роздратовані крики і, можливо, стусан від Дениса вранці.

Хлопчик повільно, міліметр за міліметром, просунув руку під тонку, колючу подушку і намацав свою пластикову баночку. Там залишалося лише дві таблетки. Медсестра видавала їх суворо за графіком, але Микита давно навчився ховати частину під язиком, щоб зберегти на ніч, коли біль ставав нестерпним. Тремтячими пальцями він дістав одну таблетку і поклав до рота. Проковтнув насухо, подряпавши горло.

Він скрутився калачиком, підтягнувши коліна до самих грудей, намагаючись стати якомога меншим, щоб болю було менше місця.

І тоді, у цій безпросвітній темряві, він згадав.

Він згадав дотик руки Олени. Він обережно підняв свою долоню і поклав її на те саме місце, якого торкалися її пальці. Йому здалося, що шкіра там досі зберігає ледь вловиме тепло. Він заплющив очі і змусив себе відтворити її запах — теплий, солодкуватий, живий. Запах дому, якого в нього ніколи не було.

«Ми шукали тебе. Навіть якщо це ненадовго», — пролунав її голос у його пам'яті.

Слова були дивними. Дорослі завжди обіцяли щось велике і брехливе: «ти одужаєш», «тебе заберуть», «усе буде добре». А ці двоє не обіцяли йому життя. Вони обіцяли йому свою присутність.

Микита дихав дрібно і часто. Таблетка почала діяти, обгортаючи гострі кути болю ватною пеленою. Він розслабив зведені судомою плечі. Уперше за весь час свого існування в цих стінах він подумав про завтрашній день не зі страхом, а з крихітною, гострою, як уламок скла, цікавістю. Чи прийдуть вони знову?

За десять кілометрів від інтернату, у вікні готельного номера на четвертому поверсі, яскраво горіло світло.

Кімната була заповнена сизим димом і запахом міцної, перепаленої кави. Стіл був повністю завалений паперами: роздруківками законів, копіями медичних протоколів, бланками заяв.

Андрій сидів перед ноутбуком, затиснувши телефон між плечем і вухом. Його краватка була послаблена, верхній ґудзик сорочки розстебнутий, а очі почервоніли від багатогодинного вдивляння в екран.

— ...Так, Ігорю, я розумію, що процедура вимагає тридцяти днів. Я знаю Сімейний кодекс не гірше за тебе, — голос Андрія був хрипким, але в ньому бриніла сталь. 

— Але в нас немає тридцяти днів. У нього їх немає. Якщо ми чекатимемо місяць, ми заберемо його в мішку.

Він зробив ковток холодної кави, скривився і продовжив: 

— Мені потрібен підпис голови міської опікунської ради завтра до обіду. Як? Як хочеш. Піднімай свої зв'язки в міністерстві, дзвони заступнику мера, я оплачу будь-які рахунки за терміновість. Але якщо ця директорка спробує завтра заблокувати медичний висновок, посилаючись на "неможливість транспортування", я хочу, щоб у неї на столі лежав наказ згори, який зв'яже їй руки... Добре. Чекаю дзвінка о восьмій ранку.

Андрій відкинув телефон на стіл і важко потер обличчя долонями. Бюрократична машина була бездушною. Для них Микита був не дитиною, що помирає в муках, а "об'єктом номер 412", вибуття якого могло зіпсувати квартальну звітність.

З ванної кімнати вийшла Олена. Вона була вдягнена в простий домашній костюм, її волосся було ще вологим після душу. Вона виглядала виснаженою, але в її очах горіло те саме світло, що й у чоловіка — світло абсолютної, безкомпромісної мети.

Вона підійшла до ліжка, на якому лежав великий паперовий пакет із логотипом дорогого магазину товарів для дому. Олена повільно дістала з нього плед. Він був глибокого, темно-синього кольору, неймовірно товстий і м'який, наче хмара.

Андрій повернувся в кріслі і мовчки спостерігав за дружиною. Олена розправила плед на ліжку, ретельно розгладжуючи невидимі складки. Потім дістала маленьку, ортопедичну подушку у формі підкови — таку, яку використовують для подорожей, щоб шия не боліла в дорозі.

— Як думаєш, йому не буде в ньому занадто жарко? — тихо запитала вона, проводячи рукою по ворсу пледа. Її голос ледь помітно тремтів. 

— У нього там, мабуть, порушена терморегуляція. Він такий блідий...

Андрій підвівся, підійшов до неї і обійняв ззаду, поклавши підборіддя їй на маківку. 

— Йому буде тепло. Вперше в житті йому буде по-справжньому тепло, Олено.

Олена опустила голову, і одна сльоза впала на синій фліс, залишивши темну цяточку. 

— Я купила йому термос, — прошепотіла вона, не обертаючись. — І такий спеціальний поїльник, знаєш, щоб він міг пити лежачи і не розливав на себе. Я... Андрію, я боюся. Не того, що він помре. Я прийняла це ще там, у кімнаті. Я боюся, що ми не встигнемо. Що ця система вб'є його швидше, ніж ми вирвемо його звідти.

Вона розвернулася і уткнулася обличчям йому в груди, стискаючи сорочку на його спині. 

— Ми встигнемо, — жорстко сказав Андрій, дивлячись поверх її голови на стос юридичних документів. 

— Завтра ми рознесемо цю контору на шматки. Ми підготуємо машину. Ми заберемо його, навіть якщо мені доведеться виносити його на руках крізь їхню охорону.