Розділ 4. Машина бездушності

Кабінет директорки Галини Вікторівни був єдиним місцем в усьому інтернаті, де не пахло хлоркою і старістю. Тут пахло дорогою кавою, шкіряними меблями та парфумами, які коштували більше, ніж місячне забезпечення цілої групи дітей. На підлозі лежав товстий килим, а вікна були завішені важкими оксамитовими шторами, що відрізали кабінет від сірої реальності надворі.

Коли Олена та Андрій зайшли, директорка вже сиділа за своїм масивним дубовим столом. Її обличчя було маскою холодного роздратування. Перед нею лежала тонка, вицвіла картонна папка — особова справа Микити.

— Сідайте, — сухо кинула вона, вказуючи на два стільці перед столом.

Андрій не сів. Він підійшов упритул до столу і сперся на нього кулаками. Його зріст і широкі плечі нависли над директоркою, створюючи фізичний тиск, який вона одразу відчула, невдоволено смикнувши плечима.

— Які документи потрібні від нас просто зараз, щоб ініціювати процес опіки з подальшим усиновленням? — його голос був металевим. Ні краплі емоцій. Тільки чиста, холодна рішучість.

Галина Вікторівна відкинулася на спинку шкіряного крісла і схрестила руки на грудях. Вона уважно розглядала їх кілька секунд, ніби оцінюючи вагу своїх супротивників.

— Ви не розумієте, у що вплутуєтесь, Андрію... вибачте, не пам'ятаю по батькові, — почала вона тоном вчительки, яка відчитує нерозумних школярів. 
— Це не романтичне кіно, де любов перемагає смерть. Це бюрократія. Це медицина. Ця дитина знаходиться на балансі держави. Він отримує, — вона зробила наголос на цьому слові, — спеціалізований догляд.

— Спеціалізований догляд? — Олена, яка до цього стояла мовчки, зробила крок уперед. Її очі палали. 

— Ви називаєте спеціалізованим доглядом те, що він сидить на брудній підлозі біля батареї, поки з нього знущаються інші діти? Він не отримує нічого, крім очікування смерті в коридорі!

Директорка різко вдарила долонею по столу. 

— Не смійте підвищувати на мене голос у моєму закладі! Ви прийшли сюди з вулиці і думаєте, що можете вчити мене, як працювати? — Вона схопила тонку папку і жбурнула її на край столу. 

— Ось його справа. Читайте! Четверта стадія. Неоперабельна пухлина. Паліативний статус. Лікарі обласної лікарні відмовилися продовжувати хімію, бо його організм її просто не витримує. Йому колють знеболювальне за графіком, і це все, що для нього можна зробити.

— Тоді чому ви так тримаєтеся за нього? — тихо, але гостро запитав Андрій. 

— Чому ви так відчайдушно не хочете віддавати дитину, якщо, за вашими ж словами, йому залишилося жити кілька місяців?

Галина Вікторівна зам'ялася. Її погляд на мить ковзнув убік. У цьому погляді Андрій прочитав усе. Це була не турбота. Це був страх. Страх перед комісіями. Страх перед перевірками, які обов'язково почнуться, якщо дитина з таким діагнозом раптом покине межі закладу і помре в родині усиновлювачів. Їй доведеться писати десятки пояснювальних, приймати прокуратуру, доводити, що вона не віддала дитину заради якоїсь незаконної вигоди. Для системи було набагато зручніше, безпечніше і тихіше, щоб Микита помер тут, у прогнозованих лікарняних стінах, ставши просто ще одним рядком у статистиці смертності відділення.

— Я не дозволю вам робити експерименти над дитиною, — відрізала вона, змінюючи тактику. 

— Опікунська рада ніколи не дасть дозволу на передачу паліативно хворого хлопчика в родину без медичної освіти і відповідних умов. У вас є обладнана палата вдома? У вас є доступ до наркотичних анальгетиків, які йому знадобляться вже через тиждень? Ні. Ви просто граєтеся в рятівників.

Вона нахилилася вперед, її очі звузилися. 

— Я зв'яжуся з головою комісії у справах дітей сьогодні ж. Я напишу доповідну, що ви емоційно нестабільні і керуєтеся імпульсами, а не розумом. Ви не отримаєте цю дитину. Я вам це обіцяю. Це заради його ж блага.

Андрій повільно випростався. Він узяв зі столу папку з особовою справою Микити, незважаючи на обурений рух директорки, і відкрив її. На першій сторінці була фотографія. Хлопчик, ще з коротким їжачком волосся, дивився в об'єктив злякано і відсторонено.

— Ви помиляєтесь, Галино Вікторівно, — сказав він, дивлячись на фотографію. Потім закрив папку і поклав її назад. 

— Ми не імпульсивні. Я працюю керівником юридичного відділу в будівельній корпорації. Моя дружина — кризовий психолог. Ми знаємо, як працює система, і ми знаємо, як її ламати. Якщо до кінця тижня справа Микити не буде передана на розгляд опікунської ради зі схвальним висновком від вашого закладу, у ваш інтернат приїде не комісія у справах дітей. Сюди приїде незалежний аудит, журналісти трьох національних каналів і прокуратура, якій я особисто надам заяву про ненадання належної медичної та психологічної допомоги дитині в критичному стані.

Він подивився їй прямо в очі. Маска директорки дала тріщину. У її погляді промайнув справжній тваринний страх за своє крісло. 

— Ми заберемо його, — додала Олена, розвертаючись до дверей. 

— І вам краще нам не заважати. Бо ми не маємо чого втрачати. А ви маєте.