Розділ 3. Чужі серед своїх

Коли за директоркою зачинилися важкі двері з облупленою білою фарбою, звуки в коридорі ніби зникли. Олена та Андрій залишилися стояти перед входом до ігрової кімнати. Вони не дивилися одне на одного — боялися, що один погляд може зруйнувати ту крихку, але залізну рішучість, яка щойно народилася між ними.

Андрій першим поклав руку на дверну ручку. Вона була липкою і холодною. Він глибоко вдихнув сухе, просякнуте запахом дешевого мийного засобу повітря і штовхнув двері.

У кімнаті все ще стояв галас. Діти, помітивши, що вихователька кудись зникла, а на порозі стоять лише «кандидати», трохи затихли, але швидко повернулися до своїх справ, втративши інтерес до дорослих, які не принесли цукерок.

Олена йшла через кімнату повільно, наче мінним полем. Її кроки глушилися старим, витертим до дірок килимом, на якому колись, можливо, був намальований ціле місто з дорогами, а тепер залишилися лише сірі плями. Вона обходила розкидані кубики, зламану ляльку без руки, хлопчика, який захоплено бив машинкою об ніжку стільця. Її погляд був прикутий лише до одного місця — до кутка біля чавунної батареї.

Микита сидів у тій самій позі. Він навіть не змінив положення рук. Здавалося, ніби він скам’янів або перейшов у якийсь режим енергоощадження, де кожен зайвий рух — це розкіш, яку він не міг собі дозволити. Його завеликий сірий светр, вкритий ковтунцями, звисав з худих плечей, роблячи його схожим на маленького горобця, що настовбурчив пір'я на морозі.

Андрій зупинився за два кроки від хлопчика, дозволивши Олені підійти ближче. Вона повільно опустилася навколішки прямо на брудний лінолеум, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.

Зблизька його стан виглядав ще страшніше. Шкіра на обличчі мала той специфічний, землисто-восковий відтінок, який буває у людей, чий організм безупинно бореться сам із собою. Під очима залягли глибокі, фіолетові тіні, а тонкі, потріскані губи були міцно стиснуті. На його абсолютно голій голові виднілася тонка сіточка синіх вінок. Але очі... Вони були темно-карими, майже чорними, і в них не було ні дитячої наївності, ні страху, ні надії. Це був погляд глибокого старця, який знав про цей світ щось таке, від чого хотілося кричати.

— Привіт, — голос Олени прозвучав тихо, ледь відчутним шепотом, щоб не злякати цю тишу.

Микита повільно кліпнув. Він не відсахнувся, не опустив очей. Він продовжував вивчати її обличчя з холодною, відстороненою цікавістю. Його погляд ковзнув по її акуратно зібраному волоссю, по легкому макіяжу, по срібному ланцюжку на шиї.

— Ви помилилися кутком, — раптом сказав він. Голос у нього був хрипкий, тихий, ніби він дуже довго мовчав. 
— Нормальні діти там, на килимі.

Від цих слів, сказаних абсолютно рівним, беземоційним тоном, Андрій відчув, як до горла підкотився тугий клубок. Він засунув руки глибоко в кишені пальта, стискаючи кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні.

Олена змусила себе ледь помітно усміхнутися, хоча всередині все обривалося. 

— Ми не шукали нормальних, — тихо відповіла вона. 

— Ми шукали тебе.

Микита насупився. Його тонкі брови (точніше, те місце, де вони мали б бути, бо хімієтерапія давно забрала і їх) зійшлися на переніссі. Він перевів погляд на вікно. За потрісканою рамою, на сірому, брудному снігу двору, сидів бездомний чорно-білий кіт. Він вилизував лапу, байдужий до пронизливого вітру та криків дітей з вулиці. Микита дивився на кота так, ніби вони мали якусь спільну таємницю про те, як виживати, коли ти нікому не потрібен.

— Я не поїду з вами, — сказав хлопчик, не відриваючи погляду від чорно-білого кота. 

— Чому? — м'яко запитав Андрій, роблячи крок уперед. Микита нарешті подивився на чоловіка. Його погляд став жорсткішим. 

— Бо я зламаний. А зламані іграшки ніхто не забирає додому. Їх викидають. Галина Вікторівна каже, що я скоро зіпсую їм звітність. Ви прийшли за дитиною, з якою можна гратися у футбол і ходити в зоопарк. А в мене... — він торкнувся рукою грудей, де під светром ховалося його худе тіло. 

— У мене всередині щось гниє. Воно болить так, що іноді я не можу дихати. Ви не захочете на це дивитися.

Олені здалося, що її вдарили під дих. Вона простягнула руку і, долаючи внутрішній трепет, обережно накрила своєю теплою долонею його маленьку, льодяну ручку, яка лежала на коліні. Хлопчик здригнувся, але руки не висмикнув. Він просто дивився на її пальці з подивом, ніби не міг повірити, що хтось торкається його з власної волі, не вдягаючи медичних рукавичок.

— Ми знаємо про біль, Микито, — сказала Олена, дивлячись йому прямо в очі. Її голос набрав несподіваної сили. 

— І ми знаємо, що ти не іграшка. Ми не збираємося грати з тобою у футбол, якщо ти не захочеш. Але ми хочемо, щоб тобі було тепло. Щоб ти спав на м'якому ліжку. І щоб тобі більше ніколи не доводилося слухати про чиюсь звітність.

Хлопчик довго мовчав. Його грудна клітка важко підіймалася й опускалася. Він повільно витягнув свою руку з-під долоні Олени і знову обхопив коліна. 

— Ви брешете, — тихо прошепотів він, і в цьому шепоті вперше прослизнула справжня, дитяча образа. 

— Всі дорослі тут брешуть.

— Ми доведемо тобі, що ми не всі, — твердо сказав Андрій. Він підійшов, поклав руку на плече Олени, допомагаючи їй підвестися. 

— Чекай на нас. Ми повернемося.

Вони вийшли з кімнати, залишивши Микиту наодинці з його тишею та чорно-білим котом за вікном. Але щось у повітрі змінилося. Вперше за довгі місяці в цьому кутку біля батареї з'явилася малесенька, майже непомітна тріщина в глухій стіні безнадії.