Розділ 2. Погляд крізь броню

О другій годині дня інтернат накрила хвиля фальшивої метушні. Це траплялося рідко, але завжди за одним сценарієм: дітей перевдягали у «парадне» (одяг, який видавали тільки для комісій та спонсорів), змушували зачісуватися і суворо забороняли бігати.

— Приїхали, — прошепотіла нянечка іншій, протираючи пил на підвіконні, яке не мили тижнями. 
— Кажуть, багаті. На машині іноземній.

Микита сидів у кутку ігрової кімнати, біля батареї. Це було його стратегічне місце. Батарея гріла спину, що постійно мерзла, а кут давав огляд на всю кімнату і захищав тили. На ньому був розтягнутий сірий светр, який висів мішком. Він знав, що його не перевдягатимуть. Навіщо витрачати парадний одяг на «неліквід»? Його взагалі намагалися не показувати гостям. Зазвичай, коли приїжджали усиновлювачі, його відправляли в ізолятор або просили «посидіти тихо в бібліотеці». Але сьогодні вихователька просто забула про нього в загальному хаосі.

Двері відчинилися, і до кімнати увійшла Галина Вікторівна. Вона пливла, як криголам, розрізаючи простір своїм авторитетом. Її усмішка була настільки широкою, що здавалася болісною.

— А ось тут у нас старша група, наші розумники! — проголосила вона, роблячи широкий жест рукою.

За нею зайшла пара. Чоловік і жінка. Вони виглядали втомленими. Не фізично — їхній одяг був охайним, дорогим і якісним. Чоловік, високий, з легкою сивиною у скронях, тримав руки в кишенях темного пальта, ніби ховав їх від холоду. Жінка, у світлому шарфі, мала гарні, але сумні очі, навколо яких залягли тонкі зморшки від частого примружування.

Микита одразу зрозумів: вони тут не вперше. Він бачив таких людей. «Туристи по горю»: вони ходять з інтернату в інтернат, шукають ідеальну дитину з картинки — біляву, з блакитними очима, яка одразу кинеться їм на шию і назве мамою. Вони шукають дзеркало для власного егоїзму.

Галина Вікторівна почала свою звичну виставу. 
— Це Максим, він у нас спортсмен. А це Оля, вона чудово вишиває. Дітки, привітайтеся! 

— Добрий день! — хором, наче видресовані папуги, вигукнули діти. Денис, той самий, що зранку бив Микиту, тепер стояв із вимитим обличчям і янгольською посмішкою, тримаючи в руках книгу, яку навіть не вмів толком читати.

Жінка, яку директорка назвала Оленою, слабо кивнула. Вона дивилася на дітей, але її погляд був розфокусованим. Вона бачила не дітей, а масу. Вона втомилася від вибору. Втомилася від відчуття, що купує живий товар.

Андрій, її чоловік, стояв мовчки. Йому було незручно. Ця виставка досягнень сирітського господарства викликала в нього нудоту. Він бачив награність рухів директорки, бачив страх в очах дітей, які намагалися сподобатися, щоб їх забрали з цього пекла.

І тут погляд Олени, блукаючи кімнатою, спіткнувся. Вона завмерла.

В кутку, на підлозі, сиділа маленька фігурка. Це не було схоже на дитину з каталогу. Це було схоже на згусток болю, загорнутий у вовну. Лиса голова, запалі щоки, величезні очі, в яких не було ні страху, ні надії, ні благання. Лише глибока, вселенська втома.

Микита відчув на собі погляд. Він повільно підняв голову. Він не відвів очей, як робив це зазвичай. Чомусь цього разу йому було все одно. Він просто дивився на жінку, вивчаючи її. Вона пахла не хлоркою. Вона пахла чимось теплим, як ваніль або свіжа випічка, хоча стояла за п’ять метрів від нього.

Олена зробила крок уперед, ігноруючи розповідь Галини Вікторівни про успіхи Максима в математиці. — Хто це? — тихо запитала вона, не в змозі відвести погляд від темних очей хлопчика.

Директорка затнулася на півслові. Її усмішка на мить здригнулася, оголивши роздратування. Вона швидко стала між Оленою та кутком, затуляючи Микиту своїм тілом. — О, не звертайте уваги. Це Микита. Він... він тут тимчасово, у певному сенсі. Хлопчик на спецрежимі. Ходімо краще до музичного залу, там діти підготували пісню...

— Що значить «тимчасово»? — голос Андрія прорізав повітря. Він підійшов до дружини, стаючи поруч. Його погляд теж знайшов хлопчика.

— Ну... — Галина Вікторівна знизила голос до конфіденційного шепоту. 

— Це важка дитина. Паліативна. Онкологія, термінальна стадія. Розумієте? Йому не місце в родині. Він тут доживає. Це питання кількох місяців, можливо, менше. Не треба вам цього, повірте. Це травма, це горе, це... сміття, грубо кажучи, з точки зору усиновлення.

Ці слова повисли в повітрі, як важкий камінь. «Сміття». Вона не сказала цього прямо, але інтонація була саме такою.

Олена відчула, як у неї холонуть руки. Вона подивилася на чоловіка. Андрій стояв, стиснувши щелепи так, що на вилицях заграли жовна. Вони обмінялися коротким поглядом. Без слів. За роки шлюбу вони навчилися розуміти одне одного телепатично. У цьому погляді було все: відраза до цього місця, біль за дитину і раптове, божевільне рішення, яке, здавалося, прийняли не вони, а саме життя.

Олена обійшла директорку. Вона підійшла до Микити впритул. Вона бачила його блідість, бачила синці під очима, бачила, як важко йому сидіти рівно. 

— Привіт, — сказала вона, опускаючись навпочіпки. Її дороге пальто торкнулося брудної підлоги, але їй було байдуже.

Микита дивився на неї з недовірою. 

— Ви зараз підете, — хрипко сказав він. Це було ствердження, а не питання. 

— Всі йдуть, коли дізнаються.

Він не жалів себе. Він просто констатував факт. Він був зламаною іграшкою, яку ніхто не купує.

Андрій підійшов і став за спиною дружини, поклавши руку їй на плече. Його велика, тепла долоня була якорем. 

— Микито, — сказав він своїм глибоким баритоном. 

— А якщо ми не підемо? Якщо ми скажемо, що нам все одно, що там кажуть лікарі?

В очах хлопчика щось змінилося. Це не була надія — надія померла в ньому давно. Це було здивування. Таке глибоке здивування, ніби він побачив, як сніг пішов угору, до неба. 

— Навіщо я вам? — тихо запитав він. 

— Я скоро помру. Галина Вікторівна каже, що я тільки місце займаю.

Олена простягнула руку, але не торкнулася його, боячись налякати. Її пальці зависли в повітрі за сантиметр від його долоні.