Розділ 1. Тінь, що дихає

Дитячий будинок номер чотири прокидався не від сонячного проміння, а від звуку металевого черпака, що вдарявся об край величезної алюмінієвої каструлі десь у надрах кухні. Цей дзвін, глухий і неприємний, пробивався крізь товсті стіни, крізь шари старої фарби, крізь сонну свідомість дітей.

Для Микити ранок починався інакше. Він починався не зі звуку, а з болю.

Біль не приходив раптово — він ночував разом із ним під тонкою ковдрою. Це був тупий, ниючий гул у кістках, ніби хтось невидимий повільно викручував його суглоби зсередини розпеченими плоскогубцями. Микита не розплющував очі. Він лежав нерухомо, слухаючи, як у грудях важко і свистяче перекочується повітря. Кожен вдих давався з зусиллям, наче на грудях сидів важкий, мокрий кіт.

Йому було вісім років, але в дзеркалі, що висіло над умивальниками в кінці коридору, відображався зморщений старець у тілі п’ятирічної дитини. Його голова, абсолютно позбавлена волосся, була схожа на крихке пасхальне яйце — гладенька, з просвічуваною сіточкою блакитних вен на скронях. Хімієтерапія, яку йому робили пів року тому, забрала не тільки волосся, а й вії та брови, залишивши очі беззахисними й величезними на худим, як пергамент, обличчі.

— Підйом! Чого вилежуємось? — голос нянечки, тьоті Валі, пролунав над вухом як грім. Вона різко стягнула ковдру з ніг сусіднього хлопчика.

Микита повільно сів. Кімната попливла перед очима різнокольоровими колами. Він почекав, поки запаморочення вщухне, і спустив ноги на холодний лінолеум. Підлога була крижаною, але він майже не відчував холоду. Його кінцівки й так завжди були холодними.

У загальній вмивальній кімнаті пахло сирістю і дешевим господарським милом. Біля раковин штовхалися хлопці зі старшої групи. Коли Микита зайшов, тримаючи в руках свій пошарпаний рушник, галас на мить стих.

— О, дивіться, прибулець прокинувся! — зареготав рудий кріпак Денис, бризнувши водою в бік Микити.

— Ей, Лисий, ти сьогодні світишся в темряві? Чи батарейки сіли?

Хтось хихотнув. Микита мовчки підійшов до крайньої раковини. Він знав правила гри: не відповідати, не дивитися в очі, бути невидимкою. Якщо ти станеш тінню, вони втратять інтерес.

Але сьогодні Денису було нудно. Він підійшов ззаду і з силою провів долонею по голій голові Микити, ніби полірував шар. 
— Гладденький який. Як коліно. Слухай, дай помацати, кажуть, це заразно. Якщо я тебе торкнуся, я теж здохну?

Микита завмер. Вода з крана текла, розбиваючись об брудний фаянс, але він чув лише стукіт власного серця. Воно билося десь у горлі, пташкою, що б'ється об скло.

— Відчепися, — прошепотів він.

— Що ти сказав? — Денис нахилився нижче, його дихання пахло зубною пастою і вчорашнім хлібом.

— Ти щось пропищав, здохляк?

— Денисе! Ану марш одягатися! — рятівний окрик виховательки змусив хулігана відступити. Він штовхнув Микиту плечем, боляче вдаривши його об край раковини, і пішов, кинувши наостанок:

— Тобі тут не місце. Від тебе смердить лікарнею.

Микита залишився сам. Він дивився на своє відображення у заляпаному дзеркалі. Денис був правий. Від нього справді пахло ліками — цей солодкувато-гіркий запах в’ївся в шкіру, в одяг, навіть у думки. Він був чужорідним елементом у цьому вулику здорових, жорстоких дітей. Вони відчували його слабкість тваринним інстинктом. Вони боялися його, бо він був живим нагадуванням про те, що дитинство не захищає від смерті.

Після сніданку, на якому він лише розмазав в'язку манну кашу по тарілці, Микита втік до свого сховку. Це було широке підвіконня в кінці довгого коридору другого поверху, за великим фікусом, який ніхто не поливав. Тут його не було видно.

Він заліз на підвіконня, підтягнув коліна до підборіддя і притулився лобом до холодного скла. Надворі сірий лютневий вітер ганяв по двору сміття і торішнє листя. У кутку двору, біля сміттєвих баків, сидів кіт. Чорно-білий, з надірваним вухом і брудним хвостом. Кіт тремтів, але сидів гордо, не просячи допомоги. Микита годинами спостерігав за ним. Він дав йому ім'я — Фантом. Бо кіт з'являвся і зникав, ніби привид.

— Ти теж один, — прошепотів Микита, торкаючись пальцем скла навпроти котячої морди.

— Тобі теж холодно.

Раптом кіт підняв голову і подивився прямо на вікно другого поверху. Микиті здалося, що жовті котячі очі бачать його наскрізь. Кіт не нявкав, не просився всередину. Він просто існував у своєму холодному світі, приймаючи його таким, яким він є.

«Я скоро зникну, Фантом», — подумки сказав йому хлопчик. Лікарі казали, що «процес пішов». Микита не знав, куди пішов процес, але відчував, як сили витікають з нього по краплині. Іноді йому здавалося, що всередині нього росте велике чорне дерево, коріння якого обплітає хребет, легені, серце, стискаючи їх все сильніше. Скоро дерево виросте настільки, що для Микити просто не залишиться місця.

Він заплющив очі й уявив, що він не тут. Що він не в інтернаті, де пахне хлоркою. Що він десь, де тепло. Де тихо. Де ніхто не штовхає його і не називає «черепом». Але уява працювала погано. Він ніколи не був у такому місці, тому не міг його вигадати.