Розділ 36: Спадщина Балансу

Рік минув із того дня, як Затемнення розвіялося, і Ера Єднання почала свій хиткий, але впевнений шлях. Я сидів на вершині найвищої вежі Колиски Легенд, дивлячись на захід сонця. Це місце стало моїм домом, і воно було ідеальним символом нового життя.
З цієї вежі я бачив усе. На півночі, мої рідні Скелі Ворона, вже не виглядали такими суворими. Вони були пом’якшені слідами роботи Лисиць, які використовували свою магію, щоб стабілізувати камінь і відновити гірські пасовища. На півдні, Ліси Лисиць відновилися з дивовижною швидкістю, але тепер вони були укріплені оборонними спорудами, спроектованими мною.
Ламері підійшла до мене, притулившись до мого плеча. Її присутність була такою ж природною, як повітря. Вона тримала в руках Камінь Прощення, який тепер служив головним оберегом Колиски, випромінюючи постійний, очисний спокій.
«Сьогодні Вождь Лисиць та Верховний Ворон зустрілися без своїх армій, — сказала вона. — Вони обговорили спільний план використання Артефакту Довіри для захисту наших нових кордонів. Вони вчаться довіряти не через нас, а тому, що бачать, що це працює».
Я кивнув. Наші батьки ніколи не стануть друзями, але вони стали поважними союзниками. Вони визнали нашу роль і нашу істину, а це було важливіше за будь-який трон. Вони зрозуміли, що спільне виживання варте більшого, ніж гордість.
Наша найбільша робота полягала у створенні Нової Варти Балансу. Ми з Ламері відібрали найрозумніших Лисиць та найвідданіших Воронів. Їх навчали разом, ділячись усіма знаннями, які ми накопичили. Це було складно — старі образи час від часу вилазили назовні, але ми використовували історію Затемнення як постійний, суворий урок.
«Ми не можемо дозволити цьому статися знову, Ворміре, — часто казала Ламері. — Світ повинен пам'ятати, що найбільша загроза — це внутрішній розкол».
Моїм найважливішим завданням стало осмислення нашої спадщини. Я більше не бачив своєї Воронячої сили як засіб домінування. Це була відповідальність. Я навчився використовувати Кришталевий Меч Самопожертви не як зброю, а як фокус для направлення чистої енергії, що протидіє будь-якій формі хаосу.
Але найціннішим було наше спільне життя. Наше кохання, що народилося всупереч усьому, тепер було живим доказом того, що наші клани можуть існувати в гармонії.
«Чи ти сумуєш за Скелями?» — запитала якось Ламері, дивлячись мені в очі.
«Я сумую за довірою, а не за каменем, — відповів я. — А моя довіра тут, із тобою. Ми побудували кращий дім, ніж той, що я успадкував би. Тут є і Скеля, і Ліс».
Вона посміхнулася, і я відчув, як зникає будь-який залишок втоми. Ми були не просто вигнанцями. Ми були засновниками. Наша історія, історія Ворона і Лисиці, була тепер не трагедією, а заповітом про об'єднання.