Розділ 32: Прозріння Старійшин

Мене і Ламері швидко доставили до головної фортеці, де я одразу ж попросив аудієнції у свого батька. Напруга в кам'яних залах була настільки густа, що її можна було різати. Я знав, що наш арешт — це питання секунд, але затемнення, що повільно поглинало світло навіть усередині фортеці, грало нам на руку.
Коли ми увійшли до тронної зали, я побачив Верховного Ворона — він виглядав не як переможець, а як зломлений чоловік. Його обличчя було виснажене, а його найближчі радники виглядали розгубленими. Поруч із ним стояла моя мати, чиї очі вперше виражали не гнів, а страх.
«Зрадник! — прогримів батько, побачивши мене поруч із Ламері. Він схопив свій меч. — Я знав, що ти приведеш її сюди! Воїни, схопити їх! Негайно!»
«Зачекайте! — вигукнув я, виходячи вперед і демонструючи Три Артефакти, які яскраво світилися в моїх руках і руках Ламері. — Погляньте на світ, Батьку! Погляньте, що сталося, поки ви вірили у свою гордість!»
У цей момент ударив Грім Затемнення. Це був не природний звук, а звук руйнування енергії. Чорна імла, що була на вулиці, просочилася крізь вікна, і частина кам'яної стіни фортеці почала розсипатися на попіл. Навіть найміцніший обсидіан не витримував цього тиску.
Настала паніка. Ворони, звиклі до фізичних ворогів, були безсилі проти цієї порожнечі.
«Це магія Лисиць! — кричав один із радників, закриваючи обличчя. — Це їхнє прокляття!»
«Це не прокляття! Це ваше прокляття, яке ви самі створили своєю ненавистю! — вигукнула Ламері, і її голос пролунав дзвінкіше, ніж будь-коли. — Це Затемнення! Воно живиться війною Воронів і Лисиць!»
Я простягнув батькові Камінь Прощення. «Ми знайшли ключ, Батьку. Ми знаємо, що наша ворожнеча була брехнею, якою маніпулював зовнішній ворог. Наші клани мають спільне походження і спільну долю! Поки ми не об'єднаємо сили, ці Артефакти не спрацюють, і Затемнення поглине нас усіх!»
Тут сталося несподіване. До зали увірвалися втікачі з Лісу. Це були не бійці, а цивільні Лисиці, які шукали порятунку від масової загибелі їхніх священних дерев. Вони були перелякані, змушені тікати зі своєї землі.
Разом із ними прибув Вождь Лисиць — батько Ламері, який був навіть більш виснажений, ніж мій батько. Побачивши руйнування у фортеці Воронів, він зрозумів: це не війна, а катастрофа.
Вожді двох кланів, які ненавиділи одне одного більше за все на світі, стояли тепер у зруйнованій залі, перед обличчям єдиного, безликого ворога. Вони подивилися на нас, на своїх дітей-зрадників, які тримали сяючу, незрозумілу зброю.
Вождь Лисиць прохрипів: «Наші священні Джерела... вони померли. Це не Ворони. Що це за зло?»
Верховний Ворон опустив меч, його рука тремтіла. Його Вороняча гордість дала тріщину. Він побачив докази — руйнування, яке несла жодна армія.
«Покажіть мені ці Артефакти, — сказав мій батько, його голос був ледь чутним. — Скажіть мені правду. Чи справді ми були настільки... сліпі?»
Прозріння прийшло ціною величезних втрат і руйнування. Старійшини, нарешті, побачили масштаби загрози, коли затемнення поглинало вже їхні святині. Ми з Ламері перемогли в цій частині війни. Вони повірили, бо вже не мали іншого вибору.