Розділ 28: Другий Артефакт: Меч Самопожертви

Здобувши Артефакт Довіри, ми рушили до наступної точки, вказаної на древній карті Відлюдника: Гора Безмовності — найвища та найнебезпечніша вершина на кордоні моїх, Воронячих, земель. Тут колись, згідно з легендами, приносилися жертви не для смерті, а для вищої мети. Саме тут, як ми зрозуміли, нас чекав Артефакт Самопожертви.
Сходження було виснажливим. На відміну від Лісу, де Ламері була провідником, тут, на моїй рідній скелі, я взяв на себе командування. Я знав кожну тріщину, кожну небезпеку, спричинену вітрами та льодом. Навіть Затемнення, що проникало сюди холодом і імлою, не могло зрівнятися з моїм знанням цього місця.
Ламері, навпаки, страждала. Її Лисяче тіло, звиклі до м'якості Лісу, тремтіло від холоду, а її магія була безсила проти вічних морозів гори. Вона, усвідомлюючи мою перевагу, вперше цілковито підкорилася моїй силі та моїм інструкціям.
«Тут Ворон має вести», — прошепотіла вона, довіряючи моєму почуттю рівноваги на тонкому карнизі.
Нарешті, ми дісталися до печери біля самої вершини, де, за нашими розрахунками, мав з’явитися Артефакт. Печера була порожньою, але на її підлозі було викарбуване зображення двох рук, що стискають меч.
«Випробування не у здобутті, а у вчинку», — пролунав у моїй голові голос Відлюдника.
У той момент, коли ми зупинилися, щоб перевести подих, стався обвал. Затемнення, мабуть, послабило породи. Величезний масив льоду і каменю обірвався прямо над входом.
Я знав: якщо ця маса впаде, нас розчавить обох. Реакція Ворона була миттєвою та інстинктивною. Я відштовхнув Ламері в глибину печери, а сам кинувся вперед, використовуючи все своє тіло, всю свою силу, щоб підтримати кам'яний уступ, який ще тримав основну масу обвалу.
«Біжи! — крикнув я, напружуючи кожен м'яз до межі. — Тобі потрібно жити. Ти знаєш, як це зупинити. Я... я затримаю».
Я відчував, як мої кістки тріщать під вагою гори. Я був готовий померти, знаючи, що Ламері, моя Лисиця, виживе і врятує світ. Самопожертва була в корені Ворона — померти, захищаючи.
Але Ламері не втекла. Вона повернулася.
«Ні! — закричала вона. — Я не можу врятувати світ одна! Єдність — ось ключ!»
Вона кинулася до мене. Замість того, щоб намагатися допомогти мені тримати камінь, що було марно, вона використала свою магію Лісу, зосередивши її на місці найбільшого напруження. Вона спрямувала енергію не на силу, а на врівноваження — точково стабілізувавши тріщини, зменшуючи тиск.
Я відчув, як шалений тиск спадає. Ламері не протидіяла обвалу своєю магією; вона знайшла його слабкість і використала знання, щоб зняти навантаження. Це була вища форма співпраці.
Ми стояли, знесилені, але живі, розділивши цей смертельний тягар.
У ту ж мить, у центрі печери, де ми щойно стояли, з’явився Другий Артефакт. Це був кришталевий меч, викуваний із чистого, прозорого льоду, і він світився теплим світлом.
«Ти був готовий віддати життя за мене, Ворміре. Ти виконав свою частину самопожертви — фізичної, — сказала Ламері, піднімаючи меч. — А я була готова пожертвувати власним Лісовим життям тут, на Скелі, щоб твоя сила не була витрачена марно. Ми пройшли це разом».
У наших руках був другий Артефакт, викуваний нашою безумовною любов’ю та готовністю ризикувати всім. Але попереду нас чекало найважче: випробування Прощення.