Розділ 22: У Тенетах Переслідування

Наступні три дні були суцільним розмитим кошмаром. Ми не спали, не відпочивали, постійно рухаючись углиб нейтральної зони, яка вже не була нейтральною, а стала спільним мисливським угіддям, де здобиччю були ми.
Ворони і Лисиці, незважаючи на свою ненависть, виявили дивовижну ефективність у полюванні. Я, як Принц, знав тактику Воронів: швидкі марші, жорсткий, прямий тиск, використання гірських стежок для обходу. Ламері, як Принцеса, знала методи Лисиць: приховані пастки, магічні ілюзії, які збивають зі сліду, та використання диких звірів для розвідки.
«Там Ворони, — шепотіла Ламері, показуючи на ледь помітний слід чобота на мохові. — Вони йдуть швидко, але не очікують обходу через болото. Їхня сила — це їхня слабкість».
Ми змушені були постійно змінювати тактику, балансуючи на межі двох світів. Якщо нас наздоганяли Ворони, ми кидалися в зарості, і Ламері використовувала свою магію тіні та Лісу, щоб приховати наші фігури та заплутати їхні сліди, змушуючи їх повірити, що ми пішли іншим шляхом. Якщо ж нас наздоганяли Лисиці, я використовував фізичну силу та знання гірських прийомів, пробиваючись через хащі там, де хитрощі були безсилі.
Одного разу, ховаючись у кам'яному розломі, ми чули, як загін Воронів під командуванням Каєна (мого колишнього друга) проходив усього за кілька метрів. Я ледве стримав порив вийти і пояснити все, але Ламері міцно тримала мою руку.
«Вони не слухатимуть. Вони бачать лише зраду, — прошептала вона. — Нам треба рухатися. Лисиці вже тут».
Справді, коли Ворони пішли, Ламері виявила магічну пастку – тонкі, майже невидимі нитки, натягнуті навколо нашої схованки. Вони були створені, щоб паралізувати будь-яку істоту, що їх торкнеться. Я провів нас через них, використовуючи свій кинджал, щоб акуратно перерізати нитки, чого Ламері сама не могла зробити через природу своєї магії, яка не дружила із залізом Воронів.
Ми залежали одне від одного повністю. Я, Ворон, вчився терпінню та приховуванню — мистецтву, яке я завжди зневажав. Вона, Лисиця, вчилася прямій силі та витривалості — якостей, які її клан вважав грубими. Коли я був на межі виснаження, вона знаходила приховані джерела води та їжі. Коли її магія давала збій через вплив Затемнення, я захищав її своїм тілом.
Наші почуття, загартовані цими випробуваннями, стали абсолютною довірою. У моменті, коли смерть дихала нам у потилицю, не було місця для кланових упереджень. Була лише віра: Ламері ніколи мене не підведе, і я ніколи не дозволю, щоб її схопили.
У цю третю ніч ми досягли межі Дзеркальних Боліт — болота, що оточувало Колиску Легенд. Вода тут була чорною та нерухомою, а вдалині в тумані мерехтіли химерні, спотворені відображення дерев і скель.
«Це місце сповнене ілюзій, — попередила Ламері. — Магія тут сильніша за Лисячу, але недружня. Це і є наша фортеця і наша пастка».
Я кивнув, вдивляючись у туман. Я знав, що Лисиці не ризикнуть зайти сюди глибоко через непередбачуваність магії, а Ворони — через страх невідомого. Уперше за ці дні ми відчули крихкий перепочинок.
«Вхід до Колиски Легенд десь там, — сказав я, показуючи на найбільш густий туман. — Якщо ми пройдемо це Болото, ми знайдемо відповіді. А якщо ні...»
Я не договорив. Наші життя були на волосині. Але дивлячись на Ламері, на її обличчя, освітлене місяцем, що пробився крізь хмари, я відчував, що ми впораємося. Наша заборонена єдність була сильнішою за ненависть наших кланів і сильнішою за страх перед Затемненням. Ми рушили вперед, у Дзеркальні Болота.