Розділ 10: Пошуки відповідей

Повернувшись до Гнізда, я відчував, як тягар таємниці тиснув на мене з подвоєною силою. З одного боку, я був спадкоємцем Вождя, мав покладатися на мудрість старійшин і слідувати традиціям. З іншого – те, що я побачив у руїнах, і слова Ламері, повністю похитнули мою віру в кланові догми. Я більше не міг сліпо вірити, що Лисиці – єдине зло. Я знав, що мушу шукати відповіді сам.

Мої ночі стали довгими. Я почав здійснювати нічні візити до бібліотеки клану, розташованої в найглибшому підземеллі Довгого Дому. Моя позиція дозволяла мені доступ, але я діяв з обережністю тіні, не бажаючи привертати зайвої уваги. При світлі смолоскипа я вивчав ті ж давні сувої та записи про "Затемнення", до яких зверталися старійшини. Вони шукали причини, я – правду. Я шукав деталі, які могли бути проігноровані або не до кінця зрозумілі через їхні упередження. Тексти були архаїчними, повними метафор, але я відчував, як кожне прочитане слово наближає мене до розуміння.
Я також почав спілкуватися з окремими воїнами та мисливцями, які бачили незвичайні явища, збирав їхні свідчення. Молодий воїн, що повернувся з патруля, розповідав про різкий, неприродний сморід у лісі. Мисливець скаржився, що звірі стали агресивними і неприродно великими, схожими на тих, що напали на мене. Кожне свідчення було шматочком мозаїки, що складалася в жахливу картину.
Тим часом у Норі, Ламері також вела своє таємне розслідування.

Після повернення до Нори, я відчувала себе розірваною між обов'язком перед своїм кланом і новим, бентежним знанням. Мої знання цілителя стали моїм основним інструментом. Я помічала дедалі більше аномалій у навколишньому середовищі. Трави, які раніше були цілющими, тепер викликали легке отруєння або просто не діяли. Квіти змінювали свої кольори на потворні відтінки, а річкові води ставали густішими. Я намагалася знайти причини цих незрозумілих хвороб, що вражали наш клан, але жодні звичайні методи не працювали.

Я почала шукати аналогічні записи про "Затемнення" у своєму клані. Наші знання передавалися більше через усні перекази та давні пісні, ніж через писані сувої. Я годинами сиділа з найстарішими жінками клану, які пам'ятали рідкісні історії, вишукуючи приховані змісти. Я переглядала давні артефакти, що зберігали мудрість минулих поколінь, шукаючи підказки. Я навіть потайки відвідувала місця, де бачили мутантів, або де відбувалися дивні природні явища, щоб самостійно дослідити їх, збираючи зразки ґрунту, рослин.

Наші дослідження, хоч і розділені відстанню, йшли паралельними шляхами. Кожен з нас шукав відповіді на одні й ті ж питання. І поступово, кожен з нас приходив до схожих висновків про масштаб загрози та реальність пророцтва. Кожен новий факт, кожне нове дивне явище, яке я бачив у Гнізді, підтверджувало те, що я дізнався в руїнах.
Одного разу вночі, перегортаючи давній сувій, я натрапив на малюнок, який вдарив мене, як громом. 

Це було зображення потвори – майже ідентичної тим, що напали на нас у руїнах. Під ним був напис: «Коли Тінь простягне свої пазурі, і Брат стане Ворогом, тоді Природа збожеволіє, і Прийдешній Хаос породить Чудовиськ». Це було моє особисте "відкриття". Пророцтво було реальним. І це не просто легенда, а попередження, що збувається на наших очах.

 Моє власне відкриття прийшло іншим шляхом. Я знайшла стару, потерті руну, яку вважали просто декоративною. Але в одному зі стародавніх наспівів я почула згадку про "Руну Рівноваги", яка нібито змінювала свій колір, коли баланс світу порушувався. Ця руна, що зазвичай була блідою, тепер ледь помітно світилася зловісним зеленим світлом – таким самим, як очі мутантів. Це було моє підтвердження. Пророцтво реальне.
Усвідомлення, що загроза набагато серйозніша, ніж ми уявляли, і вона наближається дуже швидко, охопило мене з головою. Це не просто мутанти, це сама тканина світу розривалася. А наші клани, засліплені давньою ворожнечею, були абсолютно безпорадними, не готові до такої правди. Спроба розповісти все може бути сприйнята як божевілля або зрада.
Я розумів, що лише ми двоє, можливо, здатні бачити повну картину. Мені потрібен був хтось, хто розуміє мене, хто теж знає правду. Мені потрібна була Ламері. Мої думки поверталися до руїн – єдиного місця, де ми могли зустрітися. Я починав думати про те, як зв'язатися з нею.
Я відчував, що наші шляхи знову перетнуться. Ця зустріч буде вже не випадковою, а цілеспрямованою, зумовленою спільною загрозою. Наша історія входила в нову фазу. Почуття між нами поглиблювалися на тлі зростаючої глобальної загрози. І тепер ми знали, що нам доведеться діяти.

Скелі клану Ворона завжди були холодними. Не лише через постійні вітри, але й через саму їхню філософію. Тут не було місця для мрій, лише для обов'язку та заліза. Принц Вормір стояв у центрі тренувального майданчика, спостерігаючи за останніми рухами своїх воїнів. Його тіло було напруженим, а розум – далеким. Після зустрічі з Лисицею, його світогляд почав розколюватися, як крига.
Він відчував, що його батько, Верховний Ворон (Вождь), стає дедалі більш підозрілим. Навчання посилились, патрулі подвоїлись. Навіть найменше відхилення від графіка каралося. Це був світ, що готувався до війни, яка, як тепер підозрював Вормір, могла бути лише відволіканням.
Вормір знав, що Лисиця шукає відповіді. Він відчував це. Її очі були сповнені тією ж нестерпною цікавістю, що й його власні. Вона сказала: «Пошукай у найбільш прихованих місцях. Шукай те, що вони не хочуть, щоб ти знайшов».
Він вирішив діяти. Єдине місце, де могли зберігатися знання, що виходили за межі офіційної кланової історії, було сховище стародавніх архівів, приховане глибоко в надрах гори, під родовищем обсидіану. Туди мав доступ лише Вождь і його найближчий радник.
Вормір зачекав ночі, коли місяць був закритий важкими хмарами. Він використав роки тренувань, щоб стати тінню: його кроки були безшумними, а дихання ледь чутним. Його чорний плащ зливався з темрявою кам’яних коридорів. Він проминув двох чатуючих воїнів, використовуючи маскування, яке навряд чи схвалив би його клан, що зневажав «хитрощі».
Сховище було круглим залом, висіченим у скелі, повним сувоїв, карт і звітів про бойові дії. Вормір знав, що йому потрібне те, що не стосується ворожнечі. Його погляд зупинився на секції, заблокованій масивними ланцюгами, з позначкою: «Древні Записи. Недоторкані. Верховному Ворону».
Він не мав часу на пошуки ключа. Принц вийняв свій січний меч, лезо якого було загартоване у вогні гори. Зібрана у м’язах сила Ворона та точність його ударів дозволили йому перерубати заржавілі ланцюги одним потужним рухом.
Серед пилу та цвілі він знайшов товстий сувій, обгорнутий у шкіру дикого звіра. Розгорнувши його, Вормір побачив дивні малюнки та символи, що не належали його клану. Потім він натрапив на текст, написаний давньою, забутою мовою, але з коментарями, доданими його прадідом.
Він почав читати, і кожне слово, як камінь, падало на його душу:
> "...І прийде Затемнення не зі Сходу чи Заходу, а з серця нашого. Воно живиться розбратом, що панує між тими, хто повинен бути Єдиним. Коли Скеля (Ворон) знехтує Хитрістю (Лисиця), а Ліс відмовиться від Заліза, тоді світ поглине Порожнеча..."
> 
Він перегорнув далі. Там були згадки про спільні ритуали, спільних богів, спільні цілі Воронів та Лисиць. Його клан завжди вчив, що Лисиці були їхніми ворогами з початку часів. Але ці записи говорили про братів по долі.
Раптом він почув кроки, що наближалися до коридору. Часу не було. Вормір швидко загорнув сувій і сховав його під плащ. В ту мить він усвідомив: ворожнеча його клану була не просто віковою традицією — вона була брехнею, що захищала світ від правди.
Він утік, залишивши за собою перерізані ланцюги та відкрите сховище. Він знав, що його вчинок буде викрито. Але тепер у нього був доказ, що його особисті сумніви та таємна зустріч із Ламері не були зрадою. Вони були першим кроком до порятунку.
Він мав зустрітися з нею. Терміново.