Розділ 8: Повернення до своїх кланів

Я йшов назад до свого табору Клану Ворона, кожен крок віддавався болем у м'язах і ранах. Сонячне світло пробивалося крізь крони дерев, але не зігрівало. Моя голова була важкою від думок. Я був виснажений, але не стільки фізично, скільки емоційно. З одного боку, відчував полегшення, що вижив, що ми вижили. З іншого – на мені лежав тягар таємниці, важчий за мої обладунки. Я не міг розповісти нікому про зустріч з Ламері, про спільний бій, а головне – про те, що існує третя сторона, яка насилає мутантів. Це знання було небезпечним.
Думаючи про Ламері, я відчував дивне, небажане почуття – не лише повагу до сильного воїна, а щось більше, що виникло в темряві руїн. Її слова про цілющі трави, її щира посмішка, її страх за свій клан… Все це руйнувало образ ворога, який мені втовкмачували з дитинства. Від усвідомлення, що ми з нею належимо до різних світів, з'явився легкий смуток.
Я був упевнений, що Клан Лисиць також думав про те, що це ми, Ворони, винні в появі мутантів. І ми – про них. Але тепер ми знали правду. Хтось інший грав нами, як пішаками на шахівниці. Ця нова інформація про справжнього ворога викликала хвилю тривоги. Я мав це з'ясувати.
Коли я дістався до зовнішнього периметра табору, вартовий, молодий воїн Рен, підбіг до мене. Його очі розширилися, побачивши мій побитий вигляд.
"Принц Вормір! Що сталося? Ви поранені!"
Я лише кивнув. "Мутанти. Троє. Вони були величезніші, ніж будь-коли раніше".
Мої слова прозвучали правдоподібно, але Рен дивився на мене з якимось дивним виразом. Можливо, це була відсутність звичної люті переможця на моєму обличчі. Я був втомлений, не розлючений. Я відчував, як Клан відчуває "іншість" в моїй поведінці.
Чутки швидко розійшлися, і вже за мить до мене підійшов мій батько, Вождь Корвус, його суворе обличчя було сповнене занепокоєння, але й підозри.
"Ворміре, сину, що сталося? Чому ти один? Де твоя патрульна група?"
"Я відстав від них, батьку. Заглибився надто далеко, вистежуючи сліди мутантів. Натрапив на трьох. Великих. Мені ледве вдалося вижити". Я обміркував кожне слово, готуючись до цієї брехні. Моя розповідь мала бути короткою, чіткою, без зайвих деталей, щоб не викликати додаткових запитань.
"Тобі пощастило, що ти повернувся живим", – голос батька був важким, але в ньому відчувалася й гордість. – "Ці тварюки стають дедалі зухвалішими. Це Лисиці посилають їх, я певен. Вони шукають спосіб обійти наші патрулі".
Я лише кивнув, стиснувши зуби. Мені було огидно брехати йому, але правда могла коштувати нам усім.
Десь у цей же час, Ламері, напевно, переживала подібний допит.

Мої ноги були важкими, а кожна подряпина пекла. Я йшла обережно, щоб не привертати зайвої уваги, але прибувши до табору Клану Лисиць, одразу зрозуміла, що уникнути розпитувань не вийде. Вартові з подивом подивилися на мене, на мої порваний одяг і розкуйовджене волосся.
"Ламері! Де ти була? Ми хвилювалися!" – голос моєї матері був сповнений тривоги, коли вона кинулася до мене.
"Я... я була в руїнах. Шукала трави", – я задихалася, намагаючись нормалізувати дихання. Моя рука інстинктивно торкнулася боку, де була рана. "На мене напали дикі звірі. Величезні. Я ледве відбилася". Я обдумала свою історію заздалегідь. Мутанти? Ні, це було б надто ризиковано. Занадто схоже на розповіді Воронів. Краще сказати, що це були просто великі дикі звірі, які заблукали.
"Дикі звірі? Але там їх майже не залишилось", – голос старійшини Олени, що підійшла до нас, був сповнений підозри. – "Ти так довго? І чому твої рани виглядають... так дивно?"
Я постаралася виглядати якомога більш виснаженою і переляканою. "Вони були дуже злі, старійшино. І великі. Я була одна... і вони були швидкі". Я намагалася використати свою вразливість, щоб відвести їхні підозри. "Я ледь встигла сховатися і чекала, поки вони підуть".
"Чи не були це ті тварюки, що посилають Ворони?" – запитала мати, її очі були сповнені люті.
"Я... не знаю", – я знизала плечима, намагаючись виглядати розгубленою. "Вони були схожі на великих вовків, тільки... потворних".
Це була важка брехня. Я відчувала себе так, ніби зраджую свій клан, своїх рідних, приховуючи правду. Але я розуміла, що це необхідно, щоб захистити не лише себе, а й, можливо, обидва наші клани від більшої загрози.
Я вийшов з намету батька, відчуваючи себе брудним від цієї брехні. Вони прийняли мої слова, але я бачив сумнів у їхніх очах. Я відчував ізоляцію та самотність. Я більше не був повністю частиною свого клану, несучи в собі цю таємницю.
Але це знання дало мені і нову мету. Я мушу дізнатися, хто ця "третя сторона". Моя зустріч з Ламері була доказом того, що ми не самі в цьому. Я мусив знайти спосіб отримати більше інформації, можливо, навіть знайти спосіб зв'язатися з нею знову. Нас чекало напружене очікування, і мені доведеться діяти дуже обережно.