Розділ 7: Короткочасне перемир'я заради виживання

Повітря все ще було важким від запаху крові та мутантів. Ми стояли посеред зруйнованих каменів, виснажені, поранені, але живі. Мої обладунки були подряпані, а меч – заплямований. Ламері притискала руку до боку, де, мабуть, була глибока подряпина від кігтя звіра. Ми обоє розуміли: залишатися тут, на відкритій місцевості, було смертельно небезпечно. Мутанти могли повернутися, або ж ми могли привернути увагу когось гіршого.
Наші погляди зустрілися. Ворожнечі вже не було, лише мовчазне, вимушене спільне рішення. Нам потрібен був притулок. Без слів ми почали шукати. Мої очі зупинилися на напівзруйнованому підвалі давнього храму – темному отворі під поваленим склепінням. Це було місце, що обіцяло прикриття, хоч і могло бути пасткою.
"Там", – вказав я мечем.
Вона кивнула, не сказавши ані слова. Ми спустилися в темряву, остерігаючись кожного кроку. Всередині було сиро і холодно, але запах затхлості був кращим за сморід крові. Ми зайняли позиції – я біля входу, щоб прикрити нас, вона – глибше, десь у тіні. Між нами все ще відчувалася напруга, хоч і не ворожа. Ми були всього за кілька кроків, але сиділи на відстані, наші руки все ще близько до зброї.
Я спостерігав за нею з тіні, як лис спостерігає за незнайомим звіром. Вона тихо обробляла свою рану, її рухи були точними та швидкими. Я помітив, що за її силою ховалася якась тендітність, за блиском її очей – мудрість, що виходила за межі її юного віку. Хоч я й був стомлений і поранений, я не міг не бачити, якою красивою була Ламері. Її руде волосся, що вибилося з коси, її блакитні очі, що так несподівано проникали в душу. Я подумки стиснув кулаки. Якби вона була з Воронів, я сьогодні ж одружився б з нею. Це думка була і зрадою, і відчаєм водночас. Мої рани також нили, і я почав очищати лезо меча від запеклої крові. Вона підняла на мене очі.
"Тобі теж треба це обробити", – кивнула вона на мій бік. Там, де кігті звіра розірвали тканину, сочилася кров.
Я лише кивнув у відповідь. Вона мовчазно простягнула мені невеликий мішечок з травами. Це був перший акт турботи, що пробив стіну упереджень. Я взяв його, і наші пальці на мить торкнулися. Дивний спалах пробіг по шкірі.
"Дякую", – мій голос звучав дещо хрипло.
"У моєму клані... ми вчимося цілющим травам змалку", – вона сказала це, ніби виправдовуючись.
"Ми вчимося тільки битися", – відповів я, змішуючи трави зі слиною, як вчив мій дід. – "І, можливо, це наша найбільша помилка".
Вона загадково посміхнулася – легка, ледь помітна усмішка, яка осяяла її обличчя. 

Я завагався. Чи варто було ділитися своїми думками з ворогом? Але хіба вона була ворогом після того, що сталося? "Я... сумнівався. Наш Вождь переконаний, що цих чудовиськ насилаєте ви. Але щось не давало мені спокою. Я бачив занадто багато смертей у безглуздих битвах, щоб вірити в те, що це просто черговий виток ворожнечі".
Вона кивнула. "Я теж. Мій клан вірить, що це ви, ворони, відправляєте цих істот до наших кордонів. Я шукала підтвердження. Думала, знайду тут сліди ваших воїнів, які керують ними". Її голос став тихим. "Я хотіла довести, що я права, а ви – винні. Але... вони напали на нас обох".
Ці слова були простими, але вони влучили прямо в ціль. Ми обидва шукали відповіді, але наші клани давали лише ті, що були вигідні для підтримки ненависті.
"Наші предки... ми вірили, що ми – найсильніші", – почав я, мій голос луною розійшовся в темряві. – "Наші пісні оспівують лише перемоги, і лише смерть ворогів".
"У нас вчать обережності, хитрості", – перебила Ламері. – "Щойно я навчилася розрізняти сліди тварин, як мені вже показували, як відрізнити сліди Воронів. Моя мати... вона вірила, що прийде день, коли ми зможемо жити в мирі. Але ніхто її не слухав. Вона була цілителькою".
"Моя мати... загинула від меча Лисиці, коли мені було вісім зим", – я сказав це, і сам здивувався, наскільки спокійно прозвучали ці слова. Зазвичай, згадка про це викликала лише лють.
"Мені шкода", – її голос був щирим. – "Мій брат... теж загинув. Від меча Ворона. Це ніколи не закінчиться, якщо ми не зрозуміємо, хто справжній ворог".
Наші спільні страхи пролунали в цих словах. Страх перед невідомим, страх перед безглуздістю циклу, що повторювався знову і знову. Ми почали обговорювати, що ми знаємо про цих мутантів, ділячись уривками інформації, що просочувалася з наших кланів. Ми обидва розуміли, що наші клани знають надто мало про справжнього ворога. Це усвідомлення лише зміцнило наш зв'язок. Ми були частиною чогось більшого, чогось темного і загрозливого, що прагнуло знищити нас обох.
У момент втоми, коли я відчув, як м'язи болять від напруги, я промовив: "Я іноді думаю... чи варто все це? Ця вічна війна. Я бачу обличчя своїх воїнів, і я бачу в них втому. Вони хочуть миру, але бояться сказати про це". Це було моє виявлення вразливості.
Ламері відвела погляд. "Я теж. Я мрію про час, коли зможу просто збирати трави, не озираючись на кожному кроці, не боячись зустріти ворога. Про час, коли мої знання зможуть рятувати, а не лише обробляти рани після битв". Її слова були її надією.
У цю мить виникло перше справжнє розуміння та співчуття. Наші долі, незважаючи на ворожнечу кланів, були не такими вже й різними. Ми обидва несли тягар очікувань, страждали від втрат і прагнули чогось більшого, ніж просто виживання в постійній боротьбі.
Сонце почало сходити, пробиваючись крізь щілини в руїнах. Час короткочасного перемир'я добігав кінця. Ми знали, що не можемо залишатися разом. Повертатися до кланів разом було б самогубством.
Ми встали. Між нами вже не було ворожості, лише якесь дивне, невимовлене почуття. Це не була просто дружба. Це було щось глибше, щось, що тільки починало зароджуватися у вируючому хаосі навколишнього світу.
"Я піду першою", – сказала Ламері, кивнувши в бік стежки.
Я кивнув у відповідь. "Будь обережна. Ці тварюки... вони можуть бути скрізь".
Вона затрималася на мить, її блакитні очі зустрілися з моїми. "І ти, Ворміре". Вона вимовила моє ім'я, і це прозвучало так природно, так неправильно водночас.
"Ламері", – відповів я.
Вона кивнула, розвернулася і, легко, майже безшумно, пішла в тінь руїн, зливаючись з ранковим туманом. Я дивився їй услід, доки вона не зникла з виду.
Я повернувся до свого клану, але тепер ніс у собі не лише втому від бою. Я ніс тягар нових знань та сумнівів. Моя лояльність до Клану Ворона, мої переконання – все це було похитнуто. Ми століттями ворогували просто зі звички, а тим часом справжній ворог зростав у тіні, посилаючи своїх потворних творінь. Тепер я знав, що є хтось інший, і це усвідомлення змушувало мене шукати відповіді, навіть якщо це означало йти проти власного роду.