Розділ 5: Перша випадкова зустріч Ламері та Ворміра

Повітря в стародавніх руїнах завжди було іншим. Воно ніби насичене пилом століть, шепотом давно забутих голосів і запахом прілої землі, що поглинула стільки крові. Стовпи, що колись тримали склепіння могутнього храму, тепер стогнали під тягарем часу, обліплені плющем та мохом. Повалені статуї, колись величні, тепер лежали розбитими, їхні безликі очі дивилися в сіре небо. Це місце було нейтральною зоною – місцем, де жоден клан не смів ставити свої прапори. Казали, тут колись уклали давнє перемир'я, яке так само швидко було розірвано, як і укладено. Тепер це було просто занедбане місце, що зберігало пам’ять про минулі війни.
Я прийшов сюди не з патрулем. Цей куток руїн, затінений зламаними арками, був моїм притулком для роздумів. Тут, далеко від галасу кланового табору, я міг дозволити собі розкіш сумнівів. Я спостерігав за тим, як промені сонця пробивалися крізь щілини в руїнах, малюючи химерні візерунки на пильних каменях.
Раптом ледь вловимий звук змусив мене напружитися. Шелест трави. Я був не один. Моя рука миттєво потягнулася до меча. Я вихопив його з піхов, і холодна сталь стала продовженням моєї руки. Я завмер, вдивляючись у тінь, що поволі наближалася.
З-за розбитої колони вийшла жінка. Її руде волосся, що нагадувало осіннє листя, було зібране у вільну косу. Одягнена вона була у легкий шкіряний обладунок, що не приховував вигинів її тіла, але водночас не заважав рухам. На її плечі висів лук, а в руці вона тримала невеликий ніж. Її блакитні очі, що дивилися на мене, були сповнені миттєвої ворожості, але водночас у них читалася якась особлива рішучість.
Символ клану Лисиць – вишитий яскравою ниткою на її туніці, яскраво виділявся на темному фоні. Це був символ наших давніх ворогів, тих, з ким ми билися століттями. Моє серце пропустило удар. Вона також помітила знак ворона на моїх обладунках, і її обличчя скривилося в гримасі, що нагадувала лють.
"Що ти робиш тут, ворон?" – її голос був низьким і чистим, але сповненим холоду, як гірський струмок.
"Я міг би запитати те саме, лисице", – відповів я, міцніше стискаючи руків'я меча. – "Це землі нічиї".
Вона зробила крок назад, її рука також потягнулася до лука. "Я збираю трави. Моя мета мирна".
"Мирна?" – я глузливо посміхнувся. – "Хіба воїни Клану Лисиць знають це слово?"
"А хіба воїни Клану Ворона знають щось, окрім крові та руїн?" – її слова вдарили, як стріли.
Напруга висіла в повітрі, така густа, що її можна було розрізати мечем. Ми стояли один навпроти одного, готові до бою, але щось стримувало нас. Можливо, це було негласне правило руїн, або ж просто усвідомлення, що бій тут, посеред тиші та спокою, був би зайвим.
Її погляд затримався на моєму, і в ньому я побачив не лише ворожість. Там була сила, рішучість, але й щось інше – те, що я не міг одразу визначити. Можливо, це була втома, схожа на мою власну, від цієї нескінченної ворожнечі. Мої думки про безглуздість війни, які я так часто гнав від себе, раптом резонували з цим новим відчуттям. Вона не була типовою войовницею Лисиць, такою, яку я звик бачити в бою, засліпленою люттю. В її очах читалася мудрість, що виходила за межі кланових упереджень.
Я опустив меч, але не повністю розслабив хватку. "Трави, кажеш?"
Вона повільно опустила руку від лука. "Так. Для цілющих відварів. Ми не всі воюємо, ворон".
Наступила тиша. Незручна, але водночас наповнена чимось незбагненним. Це було коротке перемир'я, де невимовлені слова важили більше, ніж будь-який діалог. Ми стояли, дивлячись один на одного, і я відчував, як кланові упередження ніби відступають, поступаючись місцем чомусь новому, незрозумілому. Це не було романтичне почуття, радше дивне зачарування, що виникло з цієї несподіваної зустрічі.
"Бережи себе", – тихо сказав я, нарешті розірвавши мовчання.
"І ти теж, ворон", – відповіла вона, її голос був ледь чутним.
Вона повільно розвернулася і пішла, зникаючи серед руїн. Я дивився їй услід, поки її постать не розчинилася в тіні. Коли вона зникла, я відчув, як простір навколо мене став порожнім.
Я залишився стояти там, мій меч все ще був у руці. Що це було? Чому її погляд так зачепив мене? Це була не просто ворожа войовниця. Вона була... іншою. Ця перша зустріч залишила по собі дивний післясмак – суміш тривоги та невідомого інтересу. Я знав, що ця зустріч не буде останньою.