Розділ 4: Вормір, принц Воронів

Розділ 4: Вормір, принц Воронів
Важкі, прикрашені вороновими символами обладунки щільно прилягали до мого тіла, їхнє залізне тепло знайомо обіймало плечі. Я стояв на краю обриву, вдивляючись у сірий, осінній краєвид, де небо зливалося з обрієм. Вітер розвівав моє чорне, як воронове крило, волосся, приносячи з собою холод і запах диму – вічний супутник нашого Клану Ворона. Мої сірі очі, звиклі до пронизливого погляду воїна, сьогодні були затьмарені задумою.
Мій народ, Клан Ворона, завжди жив за принципами честі та сили. Ми – войовничі, горді люди, чиї серця б'ються в ритмі барабанів війни. З давніх-давен ми шанували предків, вірили в незмінність долі, а ця доля, на нашу думку, незмінно вела нас до конфліктів. Можливо, це було в нашій крові, в самому повітрі, яким ми дихали, – постійна потреба доводити свою перевагу, відстоювати свої землі, свої імена.
З самого народження мене готували до цієї ролі. Я – єдиний син Вождя, спадкоємець Клану Ворона. Моє дитинство було насичене військовими тренуваннями, вивченням стародавніх стратегій та бездоганним знанням кланових законів. Я навчився володіти мечем ще до того, як навчився вільно говорити. Я розумів величезну відповідальність, що лежала на мені, почуваючись вічним боржником свого народу, його традицій, його майбутнього.
Але з кожним роком, з кожною битвою, моє серце обтяжувалося. Я бачив занадто багато смертей, занадто багато руїн. Попіл спалених поселень і сльози вдів – ось що залишалося після наших перемог. Чи була в цьому сенс? Чи могли ми жити інакше? Ці питання роз'їдали мене зсередини, як іржа роз'їдає метал. Мені було огидно від самої думки про цей нескінченний цикл насильства.
Я усвідомлював, що такі думки – зрада в очах мого батька, та й більшості старійшин. Наш шлях був вибитий кров'ю предків, і відхилення від нього вважалося слабкістю. Але я не міг мовчати. Моя душа прагнула чогось іншого, чогось більшого, ніж безглузді битви за кожен дюйм землі. Я почав розмірковувати над можливими шляхами примирення, над припиненням цієї безглуздої ворожнечі. Я знав, що зміни будуть надзвичайно важкими, адже клан глибоко вкорінений у своїх традиціях, як старе дерево в землю.
"Ворміре, ти знову тут?" – голос Каї, моєї двоюрідної сестри та талановитої лучниці, вирвав мене з роздумів. Вона була однією з небагатьох, хто міг бачити крізь мою сувору зовнішність.
Я обернувся. "Просто думаю, Кайо".
Вона підійшла ближче, її погляд був розуміючим. "Про майбутнє, як завжди?"
Я кивнув. "Так. Про те, чи є інший шлях, крім вічної війни. Ми руйнуємо себе, Кайо. Кожен новий конфлікт лише виснажує нас".
Кая зітхнула, торкнувшись свого лука. "Наші предки завжди билися. Це в нашій крові".
"І це повинно бути так вічно? Ми ж не дикі звірі, Кайо. Ми здатні мислити. Можливо, ми могли б знайти спосіб жити поряд, а не постійно воювати?" – мої слова звучали радше як питання самому собі.
"Батько б цього не зрозумів", – тихо відповіла вона. – "Він бачить лише силу і славу в битвах".
Це була гірка правда. Мій батько, Вождь Корвус, був втіленням сили та традицій. Він був справедливим, але непохитним у своїх переконаннях. Коли ми поверталися з останнього набігу, змучені, але переможні, він дивився на мене з гордістю, а я бачив лише порожні очі наших ворогів, їхні зруйновані будинки.
Я був справедливим лідером. Я поважав кожного воїна, слухав їхні думки. Під час наради, коли ми вирішували, як розділити здобич, я завжди наполягав на рівності, незважаючи на чини. "Кожен, хто пролив свою кров за клан, заслуговує на свою частку", – казав я, і мої слова знаходили відгук у серцях воїнів. Моя сила була не лише в мечі, а й у вмінні почути.
Я цінував історію та звичаї нашого народу. Я знав напам'ять усі легенди про Воронів-завойовників, але водночас розумів, що світ змінюється. Не можна вічно жити за законами, які були викарбувані сотні років тому. Я не боявся розглядати нові ідеї та підходи, і це робило мене унікальним серед більш консервативних членів клану.
Тиск очікувань був величезним. Кожен мій крок, кожне рішення ретельно оцінювалося. Я був принцом Воронів, майбутнім вождем, і від мене чекали лише бездоганності. Іноді я відчував, як цей тягар давить на мене, наче скеля.
Часто я усамітнювався, як зараз, аби розмірковувати про майбутнє свого народу. Ці моменти самотності були для мене життєво необхідними. Вони допомагали мені формувати власні переконання, знаходити силу, щоб протистояти викликам і, можливо, колись змінити долю Клану Ворона.
На мене чекав складний вибір. Залишитися вірним традиціям, які вели до безперервних конфліктів, чи спробувати прокласти новий шлях, що може принести мир, але й наразити мене на осуд з боку власного клану. Я відчував, що це буде найважливіше рішення в моєму житті.