Мене вивезли тієї ж ночі. Посадили в джип, наділи мішок на голову. Руки ззаду скували наручниками. Їхали недовго. Через півгодини виштовхнули з машини й кудись повели. Судячи по запаху та звукам, я припустив, що це аеропорт. Не помилився. Через кілька хвилин ходьби мене заштовхали по трапу на борт літака. У літаку я продовжував бути з мішком на голові. Сподіваюся, що це хороший знак. Сподіваюся, ще поживу. Якби мене вже списали, то приховувати від мене обстановку не було б сенсу. А може, просто бояться? Що теж добре.
Зараз за північ. Не було сумнівів, що наш літак летить в Карачі. Поїзд від Кветти до Карачі їде добу. Отже, дівчата прибудуть в Карачі завтра, вірніше, вже сьогодні ввечері. Таким чином, дівчат вже будуть чекати. Сподіваюся, Ліз вчасно побачить небезпеку. Але є ще альбінос, він може втрутитися. Отже, мені потрібно втрутитися раніше.
– Мені треба в туалет, – заявив я.
– Потерпиш, – відповів голос Джозефа.
– Не можу.
– Відведи його, – я впізнав голос «кавового» Сміта, – а то ще надзюрить в салоні.
Мені допомогли підвестися й повели по коридору.
– Може, знімеш мішок і наручники? – запитав я.
– А що, крутий хлопець, чи слабо з наручниками? – хихикнув Джозеф.
– Без проблем! Допоможеш? Потримаєш?
Через мить мішок був знятий. Джозеф стояв поруч і усміхався.
– А наручники?
– Ні, ковбой, тут вже сам, як-небудь, – він зловтішно засміявся та заштовхав мене в кабінку.
Бояться мене. І це правильно. Я озирнувся. Зубами відкрив дверцята шафки й почав шукати. На жаль, нічого мені підходящого. Потім зі стіни зняв тримач туалетного паперу. Незручно це робити руками, скутими за спиною, але якось впорався. Розламав пристрій, витягнув пружину. Якраз, то, що потрібно. Решту деталей від тримача запхав під унітаз.
Назад мене вернули вже без мішка на очах. Я зміг оглядітися.
Невеликий дорогий приватний літак. Напівтемрява. Усередині багатий інтер'єр, крісла, дивани, висувні столики. Міні-бар, великий телевізор, дорога акустична система. У салоні, окрім мене, знаходилося шість осіб. Солодка парочка Джозеф-Стів, містер Сміт, ще двоє мені незнайомих хлопців, які не дуже відрізнялися від перших двох. Наприкінці салону я побачив, як виступала над кріслом руда маківка альбіноса.
Поруч зі мною примостився Джозеф, Сміт сидів навпроти.
– Містере Сміт, чи діє ще ваша пропозиція? – запитав я.
– Яка сама?
– За мій вступ до вашої команді.
– Ви вважаєте, містере Удовенко, що ми потребуємо вашої допомоги?
– Не так давно ви про це мріяли. Дивлячись на ваших ідіотів, я припускаю, що у вас кадрова криза.
Я з задоволенням відзначив, що Джозеф був готовий мене розірвати.
– О ні, що ви! Ви неординарна людина, містере Удовенко. Розумний, сильний, вольовий. Такі якості рідко де зустрінеш в одній людині. Але з кадрами у нас все гаразд.
– Ви мене не знаєте.
– Ми знаємо про вас все. Навіть те, чого ви самі про себе не знаєте.
Сміт дістав планшет і почав вдивлятися в екран.
– У мене на вас повне досьє. Де навчалися, де служили, які нагороди маєте, які поранення. Де й ким працюєте зараз. Ваші банківські карти, їх баланс, їх паролі. Я знаю ваше коло знайомих і родичів, прізвища, адреси, телефони. Ми знаємо всі ваші номери телефонів, знаємо, кому ви здійснювали дзвінки останнім часом. Навіть, якщо ви дзвонили з нового номера, наприклад учора, вашому другові Сергію Наумову.
Сміт стежив за моєю реакцією. Після згадки Сергія, я відчув, як спітніли долоні. Але моє обличчя залишалося незворушним, жоден мускул не здригнувся. Сміт продовжив.
– Ми вийшли на Халіка, він нам розповів про Азада. Спочатку він не хотів розповідати, але Джозеф його переконав співпрацювати з нами. Ми знайшли Азада. Він був злий на вас, тому все нам розповів. Навіть не довелося переконувати. З вашою допомогою, містере Удовенко, або ні, ми все одно знайдемо дівчинку та Саманту Родрігес.
– А що буде з пасажирами лайнера?
– Все, як і планувалося. Вони будуть жити далі новим щасливим життям.
– Зі старими паспортами?
– Не зрозумів?
– Паспорти пасажирів – це прямий доказ вашої афери. Цілі неушкоджені паспорти «загиблих» пасажирів, усі до єдиного. Як ви потім зможете пояснити, чому під час вибуху, коли все згоріло, паспорти залишилися незруйнованими? І знайшлися всі в одному місці? А відео, яке транслювалося в прямому ефірі CNN, де «загиблі» пасажири, втомлені, але живі, посміхаються на камеру в салоні автобуса?
– Репортаж Саманти вже назвали помилковим, відео – фейком. Проведемо показове розслідування та покараємо винних за цю обурливу брехню. А паспорти ми знайдемо.
– Я їх добре сховав, містере Сміт, не знайдете. А якщо зі мною щось трапиться, тоді вони «спливуть», найбільш незручним для вас чином.
– Ви блефуєте, містере Удовенко.
#884 в Фентезі
#282 в Детектив/Трилер
#81 в Трилер
супергерой поруч, екстрасенси паранормальні здібності, пригоди подорожі кохання
Відредаговано: 11.03.2021