Глава 2

Карім виявився славним хлопцем, хто би сумнівався. Образа за розбиту машину швидко зникла, і вже через півгодини ми приємно сиділи в одному місцевому кафе. Я завчасно попередив водія, щоб він нас відвіз у таке місце, де не багатолюдно, але, водночас, добре годують.

Друга половина дня, порошно, спекотно. Але всередині кафе було прохолодно. Можливо, працював кондиціонер. Невелике, але високе приміщення на шість дерев'яних столів, три з яких були зайняті. За одним примостилася наша строката компанія: великий українець в новенькому місцевому одязі, невгамовний і веселий афганський юнак зі щербатою посмішкою, і мовчазна французька дівчинка-підліток. За другим столом сиділи два тутешніх хлопця, пили чай, курили кальян і про щось своє тихо розмовляли. Третій стіл був зайнятий групою з трьох осіб. Двоє американців – чоловік і жінка, і повненький афганець в окулярах з товстими лінзами, схожий на очкарика-ботаніка.

Після чудової ароматної шурпи ми їли плов і шиш-кебаб – місцевий шашлик з овочами. Для Ліз замовили халви та фруктів. Але вона практично нічого не їла. А Карім відв'язався по повній. Вочевидь, у молодого хлопця подібні обіди не кожен день. Він їв і говорив, говорив і їв. З повним ротом, давлячись м'ясом, але все одно щось безперервно розповідав. Зате Ліз мовчала. Я підозріло на неї зиркав.

– Зі мною все гаразд, не хвилюйся, – промовила дівчинка, коли Карім на хвилинку замовк, готуючи собі черговий бутерброд із лаваша й шматка молодої баранини.

– Ти вважаєш, що я скоїв дурню? Не варто було за тобою повертатися?

– У ситуації, що склалася, це було найкращим твоїм вибором серед можливих дій.

– Ось як! А якби я не повернувся за тобою, що тоді?

– Якби ти зник, вони б вбили всіх пасажирів, як свідків.

– А що їм зараз заважає це зробити?

– Те, що ти мене викрав. Я теж живий свідок. Але є дещо.

– Що?

– Не знаю точно, намагаюся зрозуміти, але як у тумані. Вони щось втратили, щось важливе для них. І це знаходиться у тебе!

Валіза! Ось що! Біля мого стільця стояв, дбайливо закутаний у брудний шматок тканини сірий кейс. Який я так і не оглянув. Після слів Ліз мені нестерпно закортіло його відкрити та подивитися, що там. Але я стримався, не на часі.

– Дуже добре. Отже, я маю те, що їм потрібно?

– Так. Але вони не знають, що це знаходиться у тебе.

– Ось і добре. Ти кажеш, це може врятувати пасажирів?

– Не знаю, можливо. Але я знаю точно, що пасажири залишаться живі, якщо люди з Організації знайдуть тебе й мене. А потім вб'ють тебе та всіх, з ким ти контактував і кому міг щось розповісти.

Я подивився на захопленого їжею Каріма. Виходить, що він так само в небезпеці.

– Ти все ускладнив. Тобі потрібно було послухати мене в аеропорту.

– Твої слова були не переконливі.

Ліз фиркнула у відповідь і відвернулася.

– Чому ви не їсте? Можна я доїм твій кебаб? – подав голос Карім.

У цей час двоє афганських хлопців, які до цього часу мирно розмовляли за сусіднім столиком, різко встали та вийшли з залу. Мене це насторожило, і я запропонував Каріму закінчувати з їжею та йти звідси. Карім був проти, тому як почав поглинати мій шашлик. Компанія з двох американців і афганця-очкарика за третім столом теж підозріло заметушилася, швидко зібралася та попрямувала до виходу.

Не слухаючи заперечення Каріма, ми вийшли з закладу слідом за американцями. Кафе знаходилося всередині кварталу, і щоб дістатися до припаркованої машини, потрібно було пройти через підворіття. Ось тут ми й зустріли тих двох афганців із кафе. А разом із ними ще п'ятьох місцевих міцних хлопців. Я непомітно віддав дівчинці кейс і свою сумочку й пошепки наказав Каріму та Ліз повернутися назад у приміщення. Що вони й зробили.

Я уважно оглянув натовп. Дехто був із палицями, у деяких у руках я помітив ножі.

Американець, кремезний брюнет у футболці та штанях кольору хакі, закрив собою свою попутницю. Молода жінка почала схвильовано ритися в сумочці, через пару секунд дістала телефон. Їх афганський товариш зробив пару кроків назустріч хуліганам і почав щось говорити місцевою мовою. Один із них перервав очкарика і, демонструючи ніж, щось голосно прокричав. У цей час жінка судорожно намагалася комусь додзвонитися.

– Вони кажуть, щоб ми віддали їм усі наші гроші, а то вони нас вб'ють, – перевів очкарик гарячу промову хулігана, – і ще він сказав, щоб ми нікуди не дзвонили, а то вони нас теж вб'ють.

Почувши це, американка розгублено повернула телефон у сумку.

– Майкле, зробимо, як вони кажуть! – звернулася жінка до американця.

Майкл мовчав, мабуть думав, як краще вчинити.

Очкарик знову вступив у діалог з хуліганами, але самий нервовий із них не стримався та з розмаху вдарив нещасного ботаніка по обличчю. Окуляри полетіли в одну сторону, короткозорий афганець в іншу.

Майкл миттєво підскочив до кривдника та потужним хуком відправив того на землю. Але, у цей же час, на Майкла накинулися двоє, і йому довелося відступити.

Я вийшов із тіні навісу, та розминаючи пальці попрямував до групи озброєних людей.