Глава 1

Сьогодні був понеділок, і він був важким. Наслідки божевільного ранку й не менш божевільного дня відгукувалися головним болем і притупленою увагою. Прикривши повіки та масажуючи віскі, я намагався розслабитися та ні про що не думати.

Водій таксі відразу вибачився за зламаний кондиціонер, і гаряче міське повітря крізь відчинене вікно тріпало моє волосся. Через якийсь час ми виїхали із задушливого Києва й помчали до аеропорту. Вечірній трафік дозволяв їхати на межі дозволенної швидкості, водій надавив педаль газу.

Спекотний серпневий день добігав кінця. У принципі, я не поспішав. Вже не поспішав. Вранці потрібно було дещо зробити, з'їздити, з деким домовитися. Термінове ранкове завдання шефа я виконав у повному обсязі, про що йому й доповів. Але рано було розслаблятися. Нове завдання було від нього швидше дивним, ніж складним. Ну що ж, така у нас, у журналістів, робота.

Моє ім'я Микола Удовенко, я помічник редактора однієї зі столичних бульварних газет. І зараз прямую до Борисполя, щоб за наказом мого шефа летіти в Улан-Батор. Можна було б подумати, що шеф пожартував. Який Улан-Батор? Яка Монголія? І чому така термінова необхідність? Але мій начальник був позбавлений багатьох почуттів, і почуття гумору було в цьому списку не на останньому місці.

Газета, де я працюю – модний таблоїд, який нещодавно почав завойовувати собі місце під сонцем. Світське життя, приватні тусовки, примхи зірок, мода й інші строкаті брижі на сторінках знаходили свого читача. Наклади росли, спонсори задоволені, журналісти в куражі від гонорарів, тільки шеф був спокійний та стриманий. Іноді мені здається, що він – робот, без емоцій, холодний і принциповий. Але варто віддати йому належне, він зібрав відмінну команду, і нова газета своєю появою похитнула сталий бульварний ринок.

Завтра в Улан-Баторі відбудиться один захід. За словами шефа, один зі спонсорів нашої газети бажав щоб ми там були присутні. Що це за захід, шеф точно не сказав. Нібито, якась конференція. Пояснив лише, що мене в аеропорту зустріне чоловік і все розповість. Це мені здалося дивним. Яке відношення бульварна преса має до монгольських степів? Звичайно, своє неоднозначне ставлення до цієї справи я висловив, але байдужий погляд та однотонне «можете йти» було мені відповіддю. Іншого я від нього й не очікував. Секретарка Світланка вручила мені квитки на літак і ще деякі папери. Мило посміхаючись, я розговорив дівчину. Виявляється, шеф сам багато чого не знав. Мав, нібито, летіти наш спонсор, але щось там сталося, і шеф прийняв рішення відправити мене. Сам він, страждаючи аерофобією, ніколи та нікуди не літав.

Прибули до аеропорту Бориспіль за годину до відльоту. Прямого перельоту до Улан-Батора не було. Потрібно було летіти з пересадкою в Стамбулі.

Раптом у фойє біля виходу мене хтось покликав.

– Миколо!

Голос здався знайомим, я озирнувся. Це був Сергій Наумов, мій старий приятель з попередньої роботи.

– Миколо, привіт! Ось дивлюся, ти це, чи не ти?

– Так, це я, привіт, Сергію.

Ми потиснули руки.

– На відпочинок, до Туреччини? – припустив я.

– Ага, зібралися з дружиною на тиждень.

Я подивився по сторонам, дружини Сергія не побачив.

– Скоро буде, я прямо з роботи, вона на таксі з дому їде. Через десять хвилин піду зустрічати.

– Пощастило вам, мені відпустка тільки мріється.

– А ти куди зібрався?

– У Монголії лечу.

– Ось як! – здивувався Сергій, – що там плануєш робити? Відрядження або що?

Сергій працював редактором кримінальних новин в одній відомій щотижневій газеті. Цікавість була у нього професійною рисою.

– По роботі. Сподіваюся, за день-два впораюся.

– Зрозуміло. Ну, взагалі, як у тебе справи?

Ми ще поговорили пару хвилин, і Сергій побіг зустрічати дружину. Гарний хлопець. Раніше ми з ним частіше спілкувалися. Ми тоді разом працювали в одній редакції. Частенько з ним засиджувалися в кафе після роботи. Поки він не одружився. А потім я звільнився, і ми взагалі перестали бачитися.

У Стамбул прилетіли пізно ввечері. Затримок особливих не було ні з багажем, ні на паспортному контролі.

Мій рейс в Улан-Батор оголосять хвилин через сорок. У залі очікування було багатолюдно. Я відкрив ноутбук, підключився до інтернету та почав перевіряти пошту. Раптом відчув, що хтось підійшов і став у мене за спиною.

Це була дівчинка, років тринадцяти, не більше. Невисока на зріст, руде волосся, яскрава футболка з молодіжним принтом, «рвані» джинси та рожевий рюкзак на плечі.

– Чи можу я присісти? – запитала дівчинка англійською.

Я озирнувся. Вільних місць було хоч відбавляй. Я потиснув плечима.

– Сідай, будь ласка.

Дівчинка обійшла мене, скинула рюкзак на диван і сіла поруч. У легкому здивуванні я мимоволі відсунувся на край дивана й подивився на неї.

– Дівчино, можливо тобі потрібна допомога?

– Ні, дякую. Я просто посиджу. А що ти робиш? – вона заглянула в мій ноутбук.