Розділ 11. Дара. "Ти схожа на його матір"

Сон не приходить, хоч я й лежу нерухомо, втупившись у темряву, де за тонкою фіранкою мерехтять вогні нічного міста. Ліжко занадто м’яке, тиша занадто густа, а думки надто гучні. Нове місце дихає чужими історіями, і мені здається, що я фізично відчуваю їх під шкірою. Перевертаюся з боку на бік, накриваюся ковдрою з головою, але це не допомагає.

Зрештою я здаюся. Тихо вислизаю з ліжка, накидаю халат і виходжу в коридор. Будинок уночі інший. Він ніби принишк і так само вивчає мене, як я його. Спускаюся сходами на перший поверх, відчиняю двері кухні… і бачу, що не я одна захотіла в такий час випити чаю. 

Кухня велика, ідеально прибрана. Зазвичай вона яскраво освітлена,  але зараз у ній горить лише одна лампа над столом. За цим столом сидить Платон Орел. Перед ним келишок з бурштиновою рідиною, і він замислено дивиться у темне вікно.

— Не спиться? — питає мене, не обертаючись.

— Так, — відповідаю я чесно. — Хотіла зробити чай. Якщо можна.

— Можна все, — він нарешті дивиться на мене. — Ти ж тепер мешканка цього дому.

Я вмикаю електрочайник, руки трохи тремтять, і я радію, що він цього не коментує. Тиша триває кілька секунд, але відчувається мною як хвилина, а то й більше.

— Ти подобаєшся Адріанові, — каже Платон раптом, без передмов. — Я це бачу.

— Я його асистентка, — автоматично відповідаю я. — У нас лише ділові стосунки.

— Дівчата завжди так кажуть, — усміхається він кутиком губ. — А потім починаються мрії. Плани. Шлюб, діти. Ти ж розумієш, Адріан не з тих, у кого буде стабільне життя.

Кручу в руках чашку, поглядаючи на чайник, який все не хоче закипати. 

— Я не збираюся в нього закохуватися, — кажу  твердо. — І точно не маю жодних матримоніальних планів щодо вашого сина.

— Розумна дівчинка, — киває він. — Бо в нього купа дівчат. На гастролях, у  різних містах, та він і імен їхніх не запам’ятовує. Юрби фанаток. Він харизматичний, але ненадійний.

— Він хороша людина, — несподівано вступаюся я за Адріана.

Платон дивиться на мене, і його погляд стає якимось неуважним, ніби фокусується десь далеко, за моєю спиною.

— Ти дуже схожа на його матір, — каже він тихіше. — Мою першу дружину.

Я завмираю.

— Вона померла під час пологів, — продовжує він, ніби читає сухий звіт. — Сильна кровотеча. Щось пішло не так. Її не змогли врятувати.

— Мені дуже шкода, — безпорадно кажу я.

— Адріан її не пам’ятає, — Платон знизує плечима. — Але, бачиш, підсвідомість  — штука вперта. Мабуть, тому він тебе й обрав. Ти —  викапана вона.

Я не знаю, що на це сказати. Слова застрягають у горлі.

— Життя триває, — додає він уже іншим тоном. — Після неї в мене було ще три дружини. І не факт, що я не знайду нову.

Він сміється. Гучно, самовпевнено, так, ніби щойно пожартував.

Чайник свистить, і цей звук рятує мене. Я вимикаю його, наливаю воду в чашку, опускаю чайник пакетик. Мені хочеться чимскоріше втекти від цього сміху. 

— Добраніч, — кажу я і повертаюся до виходу.

І саме тоді бачу її.

На порозі стоїть Нінель. На ній халат, накинутий поверх нічної сорочки, волосся недбало зібране, а очі повні сліз, які вона, здається, навіть не намагається приховати. Вона дивиться не на мене, а на Платона.

— Я все чула, — каже вона тихо.  — Міг би не казати сторонній людині, що я тобі набридла і ти підшукуєш нову дружину…

Платон лише знизує плечима.

 — Вибачте, — бурмочу я, перечіпаюсь об поріг і ледь не розпліскую чай, похапцем виходжу з кухні, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Чашка обпікає руку, а в голові крутиться одна думка — що у всіх мешканців цього дому є свої “скелети в шафах”, і краще мені в ті шафи не рипатися…