Розділ 2. Дара. "Не люблю нарцисів"

— Де ти так довго була?! — Марта накидається на мене з тисячею питань, ледве двері кімнати гуртожитку зачиняються за моєю спиною. — Даро! Я дзвонила тобі разів сімсот! Та гримза-менеджерка випхала мене геть і сказала, що я можу тебе не чекати. Кобра очкова! Я хвилювалася, Даро! Ти могла мені подзвонити? Могла взяти трубку?

— Не могла, — видихаю і розумію, що мій голос і досі мені не належить. — Батарея сіла…

Марта відступає на крок, дивиться на мене з тривогою в очах. Злість на її обличчі відступає, мов відлив в океані, а йому на зміну приливає цунамі занепокоєння і жаху.

— Тебе… скривдили? — тихо і дуже налякано питає вона, узявши мої руки до своїх — і я розумію, наскільки змерзли мої пальці. — Даро… Скажи, тебе… тебе хтось образив?

Я чую в її голосі справжній страх, страх того, що зі мною сталося щось дуже-дуже погане. І ще більший страх отримати підтвердження, що це “щось” зробив її кумир. Мені так шкода подругу, що заціпеніння потихеньку спадає з моїх плечей. Я шумно і глибоко вдихаю, хитаю головою, мовляв, ні, мене не скривдили і дуже повільно видихаю, намагаючись скинути напругу в тілі.

— Що сталося? — я чую в її інтонаціях, що мені не вірять, за мене ояться і страшенно хвилюються. — Ти в порядку?

— Він взяв мене на роботу, — усі заздалегідь заготовлені фрази кудись зникають з моєї голови, і я випалюю перше, що приходить на думку.

Мені не потрібно уточнювати, хто це “він”. Усе й так зрозуміло. Та я бачу в очах Марти той самий шок, що накрив мене з головою… скільки? — годин п’ять тому? Втім, я не можу її засуджувати, коли й сама досі не отямилась від такого крутого повороту моєї власної долі.

На диво, промовлена новина скидає з мене кайдани заціпеніння. Я відчуваю, як кров приливає до кінцівок,а дихання вирівнюється. Я більше не тамую шоковано подих, а дихаю вільно, на повні груди. І думки, що сонно повзали в голові, нарешті ніби прокидаються, пришвидшуються. І усвідомлення накриває неоікувано теплою ковдрою: він запропонував мені роботу.

Адріан Орел запропонував мені посаду особистої асистентки. Мені, дівчинці з вулиці, студентці журналістського факультету, яка раніше лише чула його ім’я і бачила обличчя на постерах.

— Жартуєш? — сині очі Марти стають круглими і здивованими. — А ти?

Вона все ще тримає мене за руки, і я відчуваю, як тремтять її нервово напружені пальці. Тепер уже моя черга заспокійливо стиснути їх — і я роблю це, шукаючи в собі сили сказати їй правду. Повідомити, що та робота, про яку вона мріяла,на яку сподівалася, малюючи в уяві голлівудську казку… моя.

— Боже, благаю, скажи, що ти погодилась! — розбиває гнітючу тишу Марта, і я видихаю, навіть не помітивши, що весь цей час я тамувала дихання. — Якщо ти відмовилася, то я зараз потягнут тебе назад до тої очкової кобри…

— Її звуть Ольга, — чомусь мене душить сміх. — Ольга Корба…

Ми обидві буквально вибухаємо нервовим, трішки істеричним реготом, в якому звучить напруга цього дня навпіл з полегшенням. В мене аж сльози виступають, так рясно, що фігура Марти розпливається перед очима а спині стає спекотно під курткою, що й досі на мені. Я витираю ці сльози, не в змозі спинити регіт. Знаю, що це тупо і так по дитячому, але мене переповнюють емоції, що шукають вихід. Нехай навіть таким дивним чином.

— А їй пасує прізвище! — аж гикає від сміху Марта і теж змахує сльози з обличчя. — Навмисне не підбереш… То що? — вона глибоко вдихає і повторює питання. — Ти погодилась?

Мовчки киваю і ховаю від Марти очі. Чекаю вердикту з похнюпленою головою, та Марта все мовчить і мовчить, і я наважуюся підвести погляд і запитати:

— Ти дуже ображаєшся?

— Ти в кут дому вперіщилась? — витріщається на мене подруга. — За що ображатися?

— Ну, ти ж хотіла цю роботу, — невпевнено відповідаю я, відчуваючи себе повною дурепою. — Я подумала, що ти ревнуватимеш…

— То був не кут, а стовп, — занепокоєно зітхає Марта і регоче. — Та це ж шикарно! Моя подружка асистентка в Адріана! Майже те саме, що я й планувала, тільки мені не потрібно працювати. Які ревнощі? Він же тобі по цимбалах! — Марта міцно обіймає мене. — Інша справа, якби він тобі теж подобався…

— Ой, фу! — кривлюсь я і також обіймаю подругу. — Він не в моєму стилі. Я не люблю нарцисів… Зараз я тобі перекажу, що він мені наговорив…