Пролог. Адріан. Святвечір.

Місто перед Різдвом виглядає так, ніби хтось накрив його прозорою кулею зі снігом і час від часу легенько струшує. Гірлянди світяться теплим жовтим і холодним білим, ялинки на площах сяють кульками, у вітринах магазинів виставлені подарунки, які обіцяють щастя, якщо тільки їх купити. Повітря пахне морозом, кавою і корицею, а під ногами тихо рипить сніг.

По вулиці йде  молода жінка з дівчинкою. Вони тримаються за руки, але  дівчинка постійно виривається вперед, зазирає у вітрини, сповільнюється, знову пришвидшує крок. Вона маленька, руденька, у червоній в’язаній шапочці з кумедним помпоном, схожа на різдвяного ельфа, який випадково загубився серед людей.

Біля магазину іграшок вона зупиняється різко, так, що жінка ледве встигає не наштовхнутися на неї. Дівчинка притуляє личко до холодного скла і завмирає. У вітрині стоїть ляльковий будиночок, неймовірно красивий, точнісінько як справжній. У нього два поверхи, балкон з білими перилами, садові меблі, крихітний басейн для ляльок і навіть гараж, де акуратно припарковані мініатюрні машинки. Всередині будиночка горять маленькі вогники, ніби там хтось саме у цей час накриває на стіл до вечері..

— Мамо, — тихо каже дівчинка, не відводячи очей. — Дивись, який він… Можна?

Жінка нахиляється поруч, теж дивиться у вітрину. З-під капюшона її пальта вибивається хвилясте руде волосся, на щоках морозний рум’янець. Вона усміхається, але в цій усмішці є щось трохи втомлене.

— Він дуже гарний, — погоджується вона. — Але, сонечко, на такий будиночок у нас зараз не вистачить грошей.

Дівчинка хмуриться, але не плаче. Вона думає, це видно по тому, як серйозно зводить брови.

— А якщо… — починає вона і замовкає.

— А якщо купити ляльку, — підхоплює жінка, — і зробити для неї будинок самим? З великої картонної коробки. Обклеїмо шпалерами, виріжемо віконця, зробимо меблі. Пам’ятаєш, як ми робили шафу для твоїх ведмедиків?

Очі дівчинки поволі знову загоряються.

— І басейн зробимо? — недовірливо питає вона.

— І басейн, — сміється жінка. — З форми для запікання.

Поки вони стоять так, обговорюючи майбутній картонний дім, навпроти магазину, біля студії звукозапису, зупиняється дорога автівка. Двигун стихає, дверцята відчиняються, і з машини виходить чоловік. Він дорого вдягнений, у темному пальті і шкіряних рукавичках, але чомусь, попри зимовий вечір, у темних окулярах. Сніг одразу ніби сивиною притрушує його темне волосся.

Він уже збирається зайти всередину, але раптом зупиняється. Його погляд чіпляється за жінку і дівчинку, за руде волосся, за чомусь такий знайомий нахил голови. Він вдивляється уважніше, і сумнів зникає, залишаючи по собі важкий, глухий удар у грудях.

Це вона.

Це неможливо, і він точно знає про це. Це не може бути вона. Він вже давно попрощався з нею, змирився з втратою і навіть навчився жити без неї. Без згадки про неї. Без її існування в цьому світі.

“Це міраж”, — каже він собі і хоче струсити головою, аби прогнати видіння того, чого ніколи не станеться.

Але не рухається. Стоїть, ніби приріс до асфальту, і сніг повільно сідає на плечі.

Раптом дівчинка смикає маму за рукав і вказує пальцем у його бік. Жінка повертає голову. Їхні погляди зустрічаються, і в цю мить Адріан відчуває, як серце на секунду завмирає, а потім починає битися вдвічі швидше.

“Можливо, вона просто схожа на неї? Підійду, привітаюсь і переконаюся, що це не вона”, — думає він.

Але жінка раптом бере дівчинку на руки і швидко йде в інший бік, не озираючись. Вона тікає від нього, і, мабуть, це правильно. Він же виглядає, напевно, дивно і лякаюче: витріщається на незнайому жінку з дитиною. Чужу жінку. ЖІнку, яка просто схожа на ту, іншу… Якої вже не існує…

Адріан залишається стояти посеред засніженої вулиці, серед вогнів і музики, і, незважаючи на те, що його життя розписане по хвилинах і навколо завжди безліч людей, почувається по-справжньому самотнім. І з цим нічого не можна зробити, бо це він сам, власними руками, усе зруйнував…

Вітаю на сторінках моєї новинки! Гортайте далі - там продовження!