Розділ 1. Дара. Як усе почалося

— Це так символічно, що ця співбесіда  призначена саме на День всіх закоханих!  Правда, Даро?

Я сиджу на ліжку в гуртожитській кімнаті, обіймаю коліна і дивлюся, як Марта метушиться між шафою і дзеркалом, змінюючи блузки з такою швидкістю, ніби від цього залежить її життя. За вікном сіра, безсніжна зима, від якої залишився лише куций хвостик, але дме холодний вітер і накрапає дощ, і я ловлю себе на думці, що мені страшенно не хочеться нікуди йти.

— Дарусю, ну будь ласка, — благає Марта, дивлячись на мене через плече. — Мені потрібна група підтримки. Я там одна просто помру.

— Ти не помреш, — спокійно відповідаю я, натягуючи светр. — Ти вийдеш звідти з автографом і сотнею фото, і на цьому все закінчиться.

Марта зупиняється і ображено зітхає.

— Це мій шанс. Адріан Орел шукає особисту помічницю. Ти розумієш? Особисту. Я з ним працюватиму, завжди буду поруч…

— Рокер навряд чи шукає мозок, — бурмочу я. — Скоріше довгі ноги і модельну зовнішність. Не ображайся, але там будуть дівчата з обкладинок. Ти, звісно, симпатична, але невисока, і груди в тебе першого розміру, тож…

— То ти навіть підтримати мене не хочеш? — ображено хмуриться Марта.

Я зітхаю і підводжуся. Насправді мені цікаво. Як майбутньому журналісту, мені хочеться побачити цю внутрішню “кухню” зірок, менеджерів, фанаток, фальшиві усмішки і справжні нерви. Може, з цього вийде цікава замальовка у мій блог…

— Добре, — кажу я. — Але  зайдеш до свого Адріана сама, я ж просто посиджу в коридорі і почекаю тебе…

Будівля студії виглядає солідно і трохи холодно. Усередині пахне кавою, парфумами і напругою. У коридорі вже повно дівчат. Вони всі різні, але водночас дивно схожі. Немов зійшли з фото в Інстаграмі. У всіх довге випрямлене волосся, високі підбори, широкі брови, пухкі губи. Марта на їх фоні здається якоюсь Дюймовочкою. .

— Їх так багато, — шепоче вона мені на вухо. — У мене шансів — нуль цілих, нуль десятих!

— Я ж казала, — відповідаю я і сідаю на стілець у кутку.

Дівчата заходять по черзі. Двері кабінету відчиняються і зачиняються, і кожна, хто виходить, намагається виглядати впевненою, але очі видають усе. Я просто спостерігаю, запам’ятовую інтонації, жести, дрібниці. Вже уявляю, як напишу про цей “кастинг”, і мій допис будуть репостити відомі пабліки. Ех, мрії, мрії…

І раптом двері відчиняються ширше, ніж зазвичай.

Він виходить у коридор, і шум ніби стихає сам по собі. Темне волосся, трохи недбало зачесане, блакитні очі, уважні і живі, струнка постать і легка усмішка, від якої всередині ніби розливається сонячне світло. Я знаю Адріана в обличчя, бо його постер висить у Марти над ліжком, хоча його пісень не чула і рок не любила ніколи.

Адріан нахиляється до менеджерки і щось шепоче, не зводячи з мене погляду. Я мружуся, думаючи, що мені здалося. Він усміхається ширше і повертається назад у кабінет.

— Він дивився на тебе, — шепоче Марта, схопивши мене за рукав.

— Тобі здалося, — кажу я, але серце прискорює свій ритм. Прикидаю, може це мій шанс? Якщо попрошу про інтерв’ю — він погодиться чи ні?

За хвилину до мене підходить менеджерка. В неї ідеальний макіяж, зачіска і постава. Погляд з-за скелець модних окулярів спиняється на мені.

— Ви, — каже вона, — пройдіть зі мною.

— Перепрошую, але тут якась помилка, — починаю я, підводячись. — Я просто з подругою за компанію. Це вона претендує на посаду…

— Ходімо, — перебиває вона і бере мене за руку.

— Але…

— Сам Адріан попросив, — тихо каже вона. — Сказав: “Поклич зараз цю руденьку”.

Я навіть не встигаю озирнутися на Марту, як двері кабінету зачиняються за нами…