Розділ 4

 Анна з'явилась через чотири місяці й він вже не бачив в ній колишньої відданої, милої дівчини. Вона змінилась. Ніби знайома й одночасно незнайомка. Не вірив, вдивлявся у вічі, шукаючи рідний вогник, але в погляді поселилась байдужість. Вона змахнула перед лицем рукою з блискучою каблучкою й вирекла без будь-яких емоцій:

 — Заміж вийшла. Я тепер дружина іншого.

Все виявилось правдою і її чоловіком став водій, під автомобіль якого кинулась того фатального ранку. Як і обіцяла — не пробачила і вчинила так чи то з відчаю, чи щоб помститися, чи з ціллю забути. Але він її втратив вже офіційно.

 Знову почались безрезультатні спроби забутись. Ніщо не допомагало й тоді він вирішив стати корисним Батьківщині, добровільно одягнувши на себе військову форму на довгі п’ять років. І тепер повернувся.

 Розвіявши спогади, схвально кивнув гітаристу та продовжив шлях. Піднявся широкими мармуровими східцями. Вийшов у місто, наткнувшись на таксистів, що наперебій пропонували свої послуги. Оминувши їх, попрямував на зупинку громадського транспорту. Скрипучий трамвай. Кінцева. І він знову ступив на тверде асфальтове покриття.

 Знав її нову адресу, навіть приходив у минулому, тому ноги й понесли у двір, де вони жили.

Дитячий майданчик. Радісні крики малечі, усмішки й знайома постать біля невисокого паркану, пофарбованого в усі кольори веселки. І вона не одна... Чоловік схилився до неї, щось говорив, від чого Анна почала сміятися, прикриваючись долонею, мов дівчинка. Олег примружився, усвідомивши, що його пам'ять цей сміх вже майже стерла, як і обійми, запах, дотики й голос. І навіть їхнє сузір'я на небі вже давно не міг відшукати.

Тим часом вони обійнялися, невідривно слідкуючи за іграми дітлахів, їхніх дітей. Так, Олег знав, що в них народилися двійнята, бо слідкував за соціальними мережами. Він бачив, як діти росли. Діти, які могли б бути його… Але в них щаслива, зразкова родина, приклад для наслідування.

А чого чекав? Побачити, що вона нещасна й готова повернутись? Так, в глибині душі постійно на це сподівався. Але... час визнати, що Анна зробила правильний вибір, помилкою для неї був лише він. Допустив промах, який нічим не виправдати й вже не виправити.

Ступив в тінь невисокого дерева зі штучно сформованою, фігурною кроною. Рюкзак опустився на землю і він злегка обіперся на стовбур, відсторонено дивлячись на щастя, яке бездумно й так безглуздо проміняв на жагу до пригод.

Повернення не існує… давно. Ці п'ять років мали допомогти змиритись, бо йому вже не опинитись на тому місці. Втомлено втер обличчя рукою. Все змінилося і життя продовжується.

— Ти від татуся? — тонкий дитячий голос, увірвався в роздуми. 

Малий хлопчина смикав кітель і усміхався, показуючи рядочок гострих зубів з декількома кумедними пробілами. 

— Тебе татусь прислав? – повторив малий з цікавістю розглядаючи обличчя Олега.

 До нього миттю кинулась молода жінка з ретельно зібраним в пучок волоссям й опустилась навколішки.

— Синочку, тобі це все наснилось, я ж пояснювала.

Жінка обережно відчепила його руки від кітеля незнайомця та повернула до себе. Міцно притисла худеньку фігурку до грудей, заспокійливо погладжуючи малого по спині. Минуло не менше хвилини, поки вона згадала про чоловіка, що продовжував непорушно стояти в кроці від них. Винувато глянула поверх світловолосої голови хлопчини.

— Пробачте. Матвійко… Це все ваша форма... Батька чекає.

 — Військовий?

 — Військовий... — голос жінки змінився і віддавав хрипотою. — Понад чотири роки тому, місто зустрічало його на колінах. Матвійкові тоді й трьох не було.

 Те, що Олег бачив в очах цієї жінки, було йому до болю знайомим. Вона ховала погляд, стараючись від усіх втаїти смуток. Такі схожі — обоє загубили дорогу до щастя. Він втратив її через власну безглузду помилку, а вона — через примху долі. І в кожного в житті власна роль, власні муки, бо деякі життєві дороги стеляться крізь терни й неможливо продертись не зранившись.

 Жінка підвелася й взяла хлопця за руку. Підбадьорливо всміхнулась до нього так, ніби весь світ усміхався у відповідь.

 — Синку, ходімо додому, приготуємо твоє улюблене печиво й какао, а потім складатимемо конструктор, почитаємо книжечку.

 — Мамо, ми маємо взяти його з собою. Це він, той чоловік, якого…

— Не звертайте уваги, — перебила жінка малого, нахмурившись. Від усмішки й сліду не залишилось, а в очах з'явилась вже знайома туга. Глибоко вдихнула, задумливо роззирнулась навкруги й трохи вгамувавши емоції глянула у вічі незнайомця з гіркотою. — Йому наснився сон, що батько прийде на майданчик. Не встиг очі розплющити, як потяг мене сюди, чекати того, хто... ніколи не повернеться... Лише у снах.

 — Мамо, татусь не казав, що прийде. Він прислав його. Це його я чекав. — хлопчик вказав маленьким пальчиком на Олега й продовжив: — Татусь говорив, що він прийде й залишиться з нами, а ти більше не будеш плакати, бо він не дозволить.

Обоє дорослих вражено дивились на малого, а потім зустрілись поглядами. Брунатні й блакитні схрестили смуток і тугу. І обом до нестями захотілось залишити минуле лише у снах.