Розділ 3

   Важко дихаючи Олег роззирнувся. Кімната їхньої орендованої квартири. Жахіття… Все виявилося простим жахом. Дихання поволі приходило в норму, серце вгамовувалося, згадуючи про усталений ритм і до думок поверталася ясність. 

   Пастельні шпалери з позолотою, відбивали сонячне проміння, заливаючи все якимсь нереальним сяйвом. Все в улюбленому стилі Анни — рококо. Витончено, вишукано, елегантно, мов з обкладинки журналу.

   Чоловік з полегшенням витер лице тремтячими руками, проганяючи залишки страшного сну й глянув на іншу половину ліжка. Нікого.

   Рука потяглась до смартфона на тумбочці. Зняв блокування й усміхнувся світлині на увесь екран — його родина. Двійнята, так схожі на матусю, кохана дружина, а він не помістився, лише підборіддя видно. Міг любуватися цій картинці хоч вічність, огортаючи серце теплом.

   Хтось штовхнув в плече. Раз, другий. Злегка струсонув. Очі розплющилися, застигши на камуфляжі, в який він був одягнений, усмішка сповзла з вуст. Розмірене прокачування потяга приводило до тями.

   Сон... Подвійний сон! Жах, який змінився мрією і все зникло, повертаючи його в спустошену реальність.

   Повільно оглянувся. Перед ним стояла провідниця, намагаючись вичавити втомлену усмішку, але виходив якийсь напівпривітний вищир. Контрастно пофарбоване коротке волосся привертало увагу краще будь-якого маяка і вона явно ним гордилась. Повідомила, що наступна зупинка його й попрямувала далі вузьким проходом.

   За вікном потяга проносився знайомий та вже призабутий приміський краєвид, а навколо одні цивільні. В очах більше не рябіло від військового "пікселя", який практично не виходив з його поля зору протягом довгих п'яти років. Він забув про це місто, про знайомих (крім єдиної) і навіть благання матері не допомагали — не бачив сенсу приїжджати. А тепер повертався додому вже назавжди.

   Зійшов з потяга, закинувши на плече рюкзак з нехитрими пожитками. Ніхто не зустрічав, ніхто не знав. Навмисно не повідомив, щоб уникнути слізних обіймів матері, галасливих розпитувань батька та настирного щебетання молодшої сестри. Все буде, тільки згодом.

   На пероні завзято обіймалися закохані так, наче прощалися назавжди та ніяк не могли відірватись одне від одного, попри дзвінке попередження провідниці, що до відправлення залишається декілька хвилин. Олег оминув парочку й попрямував у підземний перехід, де в повітрі змішалась сирість, сигаретний дим та запахи вуличної їжі.

   Місто вже декілька годин, як прокинулося попри вихідний і навіть музиканти вийшли на свої місця, виграючи знайомі мотиви. Олег зупинився біля одного із них, вкинув у чохол від гітари декілька купюр, та хвилин десять мовчки стояв, відсторонено слухаючи й подумки повертаючись в минуле.

   В кожного свій жах. І навіть попри все побачене за останні п’ять років, його жахом залишалось пережите в цивільному житті. Такі сни завжди закінчувалися одним… Але насправді Анна жила, водій своєчасно загальмував, проте, того дня він втратив її назавжди. Повернулась ввечері, зібрала речі й переїхала до батьків.

   Олег щодня наполегливо чатував під її під'їздом, майже жив там, але вона навіть говорити відмовлялася. І лише через тиждень таких настійливих переслідувань все ж наважилась на розмову. Вичавила іронічну посмішку й спокійно видала:

   — Обіцяв мені назавжди, але як виявилося після твого "назавжди" існує продовження і вже не з тобою.

   Він не надав значення цим словам, почав в енний раз запевняти в коханні, благав вибачити за кожну сльозу. Обіцяв, що подібне ніколи не повториться, просив не руйнувати.

   Якусь мить Анна дивилась мовчки, ніби роздумувала, хоча насправді все давно вирішила. Гірко посміхнулась про себе і безнадійно повідомила:

   — Ти сам це зробив. Зламав наш рай. Не пробачу, бо не зможу забути. Ті, що насправді кохають — не зраджують. І ти завжди це знав, а якщо так легко допустив, значить в нас не було нічого цінного й справжнього. Поставив своє задоволення, цікавість, чи що то було, вище мене й моїх почуттів. – підвела очі до неба, мружачись. І коли знову глянула на чоловіка, на вустах заграла нова квола усмішка. — Знайди своє "назавжди" з іншою. І на майбутнє: якщо дійсно кохаєш, не завдавай болю, бо не кожна знайде в собі сили пробачити й забути. Особливо та, для якої ти був усім. — останні слова були сказані шепотом.

Розвернувшись, вона поспішила сховатись за дверима під’їзду, залишивши Олега наодинці з його самотністю.

   Проте він вперто не здавався, не міг. Став її тінню і тоді Анна просто зникла, а її рідні навідріз відмовилися що-небудь повідомляти.

   Почались сірі, самотні дні, в яких він шукав забуття і її, але не знаходив ні одного, ні іншого. І в якому б не був стані, не забував. Її очі ввижались повсюди, поки рідний серцю запах витончених парфумів і фруктово-квіткового кондиціонера для волосся поволі зникав, вивітрюючись із квартири. Мовби її ніколи й не було в його житті.