Епілог. Літо, що пахло спокоєм

Море лежало перед ними, як дзеркало.
Хвилі ковзали по піску, сонце торкалося шкіри, і навіть вітер здавався лагідним.
Ірина сиділа на березі, босими ногами у воді, а Денис — поруч, притримуючи її за плечі, ніби боявся відпустити навіть на мить.

Вони мовчали — але це мовчання було найціннішим, що в них було. Без страху, без недомовок, без минулого.

Усе наче стало на свої місця.
Максима зняли з посади — після службової перевірки з’ясувалося, що він допомагав приховати махінації чоловіка Світлани.
Сам чоловік Світлани зараз під слідством, а вона, прихопивши його гроші, зникла за кордоном. Ніхто точно не знав, де вона. І, здається, вже нікому не було цікаво.

Денис отримав нову пропозицію — відкрити власну філію компанії ближче до моря. Але цього разу він не питав порад у нікого, окрім Ірини.
— Я не хочу більше жити між поїздками і звітами, — сказав він. — Хочу прокидатися поряд із тобою, бачити, як ти вчиш дітей і смієшся. Хочу простого — справжнього життя.

Ірина нахилилася ближче, її волосся торкнулося його обличчя.
— І я хочу саме цього, — прошепотіла вона. — Без таємниць, без страхів. Просто ми.

Він усміхнувся і легенько торкнувся її губ — спочатку несміливо, потім глибше, тепліше, так, як цілують не вперше.

Десь неподалік діти запускали повітряного змія, і його червоне крило здіймалося вище, розтинаючи небо.
Ірина засміялася — тихо, щиро, як давно не сміялася.

— Дивися, — сказала, показуючи на обрій. — Здається, там, де море торкається неба, починається нове життя.

— Там починаємо ми, — відповів Денис і знову поцілував її.

І сонце опускалося в море, залишаючи за ними шлейф золотого сяйва.
Літо дихало спокоєм.
І вперше за довгий час вони знали напевно —
цього разу ніщо вже не зруйнує те, що народилося між ними.

Бо іноді “Лише ти” — це не обіцянка, а істина, до якої приходиш через роки, біль і правду.