Розділ 23. Вибір

Коли Денис вийшов із лікарні, світ здавався іншим — холоднішим, різкішим.
Навіть весняне повітря пахло насторожено, як перед грозою.

Ірина зустріла його біля воріт лікарні — саме тоді, коли він не очікував нікого бачити.
— Ти не відповідав кілька днів, — сказала вона тихо.
— Не хотів, щоб хвилювалася.

Він усміхнувся, але усмішка не дісталася очей.

У нього було враження, ніби між ними — щось невидиме, тонке, як скло.
Прозоре, але холодне.

— Денисе, — вона торкнулася його руки, — ти щось дізнався?
— Дізнався. І, здається, не тільки я став мішенню.

Він розповів коротко, без деталей: фальшиві підписи, дозвіл на монтаж, що ніколи не проходив погодження, і ім’я Максима в електронних журналах.
Ірина спершу не повірила. Потім мовчки сіла на лавку, ніби сили залишили її разом із вірою в простий світ.

— Максим не міг… — прошепотіла вона.
— Міг. І зробив би, якщо мав на це причину.
— Але яку?..

---

Того ж вечора Максим сам прийшов до неї.
Приніс квіти, говорив спокійно, навіть ніжно.
— Ірино, я чув, що Денис уже виписався. І… ти знову поруч із ним.

Вона мовчала.
— Будь обережна, — його голос став серйозним. — Він втягнутий у справу, яка може йому дорого коштувати. Я бачив документи. Там є його підпис.

Вона різко підвелася:
— Я бачила його очі, Максиме. І знаю, що він не брехун.

— І все ж, — він нахилився ближче, — не кожен має сили визнавати провину, навіть перед тими, кого любить.

Вона дивилася на нього довго.
І враз відчула: цей чоловік, якого знала з дитинства, — не той, ким був колись.
Його турбота пахла контролем. Його “щирість” мала присмак ревнощів.

---

Денис тим часом зустрічався з юристом компанії.
— Усе чітко, — сказав юрист. — Підробка очевидна, але хтось з “верхів” прикриває це. І прізвище  Кравець Олег там не випадкове. Його фірма — підрядник вашого проєкту.

Денис відчув, як земля під ногами зсувається.
Це вже не просто гра — це пастка, яку ретельно будували.
А десь у тіні цього ланцюга стоїть вона — Світлана, котра мовчки смикає нитки, змушуючи всіх рухатися, як маріонеток.

---

Наступного дня він поїхав до школи — не міг більше чекати.
Ірина стояла на подвір’ї, діти бігали навколо.
Коли він підійшов, вона ледь усміхнулася.
— Я знала, що ти прийдеш.

— Я мушу дещо сказати, — він зупинився поруч. — Максим не той, за кого себе видає.

— Я вже здогадуюсь, — відповіла вона. — Він приходив учора.

— Що він сказав?
— Що ти винен. Але я не повірила.

Денис на мить заплющив очі.
— Дякую. Бо якби ти не вірила — я би впав.

Ірина торкнулася його долоні.
— Ми пережили гірше. Але тепер нам треба не просто вижити — треба очистити правду.

---

Тієї ночі він отримав повідомлення.
Без підпису, лише адреса:

 “Поклади все, що маєш, і прийди. Інакше вона постраждає.”

Серце обірвалося.
Він знав — це почерк Світлани.
Вона знову грає, але цього разу ставки інші.

Він сидів у темряві, вдивляючись у світло місяця, і думав:
що важливіше — правда чи безпека тих, кого любиш?

Це і був його вибір.
І він вирішив діяти.

Денис ішов по старій дорозі до покинутого ангару на околиці міста.
Адреса з повідомлення була саме ця.
Ніч поглинала звуки, тільки відлуння кроків відбивалося об калюжі, мовби час рахував удари його серця.

Він ішов без страху, але з холодною рішучістю.
Не вперше доля кидала його в темряву, але цього разу все було інакше — тепер він мав кого захищати.

---

Усередині ангару пахло залізом, мастилом і зрадою.
Світло миготіло, коли він увійшов.

— Я знала, що прийдеш, — промовила вона.

Світлана стояла в білій куртці, обличчя ледь торкався відблиск неону.
Її погляд був холодний, але в кутиках губ грала тінь усмішки.

— Це вже занадто, Світлано, — його голос лунав спокійно, хоч усередині все палало.
— А що саме? Те, що я намагаюся врятувати тебе від себе самого?

Він мовчав.
Вона підійшла ближче, і запах її парфумів — той самий, знайомий, як спогад з минулого — обпік повітря.

— Ти міг мати все, Денисе. І мене, і гроші, і кар’єру. Але вибрав її.
Вона на тебе не схожа. Вона слабка. Вона зламає тебе.

— Ні, — він глянув просто в її очі. — Саме вона робить мене сильним.

Світлана ледь хмикнула, зробила крок назад.
— Тоді подивимось, як довго триматимешся, коли твоє ім’я опиниться в кримінальній справі.

Вона підняла руку — у ній блиснула флешка.
— Тут усі підписи, дозволи, копії документів. Усе, що треба, щоб тебе знищити.

— І ти зробиш це? — тихо запитав він.
— Якщо доведеться.

---

У цей самий час Ірина стояла на шкільному подвір’ї. Телефон мовчав.
Останнє повідомлення від Дениса було коротким: “Не хвилюйся. Мені треба дещо з’ясувати.”.               І все.
Далі — тиша.

Вона відчула, як усередині холод повільно піднімається до серця.
Той самий холод, який уже колись забрав у неї сон і спокій.

І тоді вона поїхала.
Випадково згадала адресу — колись чула, як Максим згадував ангар.
Машина ковзала по мокрій дорозі, фари вирізали зі темряви шматки світу, і кожен поворот здавався останнім.

---

Усередині ангару Світлана вже говорила іншим голосом — шепотом, майже ніжно:
— Денисе, ми обоє знаємо, що я можу зробити. Але я не хочу. Просто піди. Вона тебе не варта.     Він зробив крок ближче, забрав флешку з її руки й поклав у кишеню.
— Ти вже програла, Світлано. Бо я не продаюсь.

Її очі спалахнули злістю.
— Тоді ти мене не знаєш.

Вона натиснула кнопку на телефоні — в глибині ангару клацнуло щось металеве, як спусковий механізм.
Але в ту ж мить розчинилися двері — й Ірина вбігла всередину.

Її очі, мокрі від дощу й сліз, зупинилися на ньому.
— Денис!