Розділ 21. Тепла вода весни

Ірина стояла біля вікна, дивлячись, як діти після уроків пускають паперові кораблики у калюжі.

 “Вони не бояться потонути, бо не знають, що таке страх”, — подумала вона.

Вона теж намагалась не боятись.
Бо знала: коли віриш у людину, треба вірити до кінця.

---

Тим часом Денис отримав конверт без зворотної адреси.
Усередині — копії документів, які доводили його невинуватість.
На останньому аркуші — записка від руки:

“Це не твій підпис. Шукай того, хто мав доступ до штампу. І не вір тим, хто надто лагідно усміхається.”

Він перечитав кілька разів, потім підняв погляд — у вікні офісу стояла Світлана.
Її усмішка була саме такою — надто лагідною.

---

Того ж дня вона з’явилася в його кабінеті, ніби випадково.
Розкішна, у світлому плащі, пахла дорогим парфумом і небезпекою.

 — Денисе, ми не вороги. Я ж хотіла допомогти. Ти забув, як було колись?
— Не забув. Але й не хочу згадувати.
— Ти змінився. Став холодним.
— Ні, просто бачу речі чіткіше.

Її погляд потемнів, але вона швидко вдягла усмішку.

 — Добре. Тоді я зроблю все, щоб ти знову мене побачив.

Вона вийшла, лишивши по собі запах парфуму й передчуття бурі.

---

Наступного дня до Ірини прийшов Максим.
Трохи розгублений, але як завжди уважний.           — Ти сьогодні якась бліда. Все гаразд?
— Просто день важкий.
— Якщо через того… інженера — подумай, чи вартий він тебе.
— Максиме, не починай…
— Я не хочу тобі зла. Просто бережи себе.

Його слова звучали щиро, але в очах щось блиснуло — не турбота, а ревнощі.
Ірина помітила це вперше.

---

Пізніше того вечора, коли Денис прийшов до неї, вона вагалася: розповісти про розмову з Максимом чи ні.
Він сів поруч, поглянув на неї уважно.

— Щось трапилось?
— Просто день… із зайвими словами.
— Не слухай їх. Усе, що я роблю зараз — щоб ми могли жити спокійно.

Його рука торкнулась її пальців — тепло, впевнено, без тиску.
Її серце, мов тала вода, відгукнулося тихим пульсом.

---

А в цей час Світлана сиділа в кафе навпроти міського відділу культури.
Навпроти неї — Максим.

— Я знаю, що ви не байдужі до Ірини, — сказала вона спокійно. — Але ви ж розумієте, що з Денисом їй не по дорозі.
— І навіщо ви мені це кажете?
— Бо іноді потрібно штовхнути долю в правильний бік.                     

 Вона простягнула йому конверт.

 — Тут документи, які покажуть, ким він є насправді. Використай, коли прийде час.

Максим довго дивився на конверт.
Його рука тремтіла.

— Якщо це неправда — я пошкодую.
— Не пошкодуєте. Ви просто відкриєте їй очі.

Світлана встала, її обличчя сяяло переможно.
Але не помітила, як у дзеркалі кав’ярні хтось фотографував їх.
Денис.

---

Весняний вітер гойдав гілки під вікном.
Крига танула.
Та з нею — і всі маски, які ще залишалися на людях.

Дні потекли швидко, немов весняна річка після відлиги.
Життя начебто увійшло у звичне русло — школа, робота, зустрічі, короткі повідомлення вечорами.
Та Ірина відчувала: щось готується. У повітрі, у людях, у ньому.

Вона бачила Дениса все рідше. І щоразу, коли вони зустрічалися, його погляд ставав глибшим, спокійнішим, але в ньому народжувалась відстань. Не холодна — захисна.
Він більше не шукав пояснень, не доводив нічого. Просто був поруч.
І саме це лякало її найбільше.

Одного дня він не прийшов. Не подзвонив. Не написав.
Ірина чекала. Годину, дві, день.
А потім у двері подзвонили.

На порозі стояв Максим.
— “Ірино, ти чула? На будівництві, де працює Денис… обвал.”
Світ потемнів.

…
Коли вона добігла до лікарні, повітря пахло хлором і весняною мокротою. В коридорі — шум, метушня, крики.
Дениса вивозили з операційної.
Блідий, з перев’язаною рукою, але живий.

Ірина застигла, не маючи сили навіть підійти.
Він відкрив очі.
— “Я ж обіцяв… довести діями,” — прошепотів він крізь посмішку.
Сльози самі покотилися з її очей.

Вона не знала, що саме сталося, але відчувала — це не випадковість.
І не помилялася.

Тієї ж ночі Світлана сиділа в машині біля лікарні. Її обличчя було холодним, але очі блищали.
— “Ти не розумієш, Ірино…” — прошепотіла вона в темряву. — “Якщо він не буде зі мною, то не буде ні з ким.”

Її чоловік знав, що його “допомога” у бізнесі використовується проти Дениса. Кілька неправдивих підписів, один фальшивий дозвіл — і на будівництві вибух.
Все мало виглядати як аварія. Але випадково все обернулося інакше — Денис встиг врятувати двох працівників, а сам опинився під уламками.

Ірина залишалася біля нього дні й ночі.
Тиша лікарняної палати стала їхнім новим світом. Без слів, без масок, без минулого.
Він спав, а вона сиділа поруч, тримаючи його руку. І тільки тепер розуміла, наскільки глибоко цей чоловік проріс у неї під шкіру, у думки, у серце.

— “Ти мав би берегти себе,” — тихо сказала вона, коли він уперше прокинувся.
— “А я беріг тебе.”

У дверях з’явився Максим.
— “Йому потрібно відпочивати,” — сухо мовив він.
Ірина кивнула, але не відпустила Денисову руку.
Тоді Максим просто розвернувся й пішов.

За вікном розквітала весна.
А в них обох — народжувалося те, що вже не можна було сховати. Не від світу, не від себе.