Розділ 20. Коли тане лід

Зима відступала неохоче. Сніг ще лежав на дахах, але вже чувся подих весни — холодне повітря пахло талою водою й свіжістю, яку приносив вітер з полів.
Ірина відчувала це по-своєму — немов і в її серці щось починало танути після довгих місяців напруження. Але лід ще тримав.

---

У школі стало неспокійно.
Чутки, які раніше ходили пошепки, тепер звучали вголос.

— Ірина Олександрівна, ви ж розумієте, нам неприємно, коли діти питають, чому ваша “знайома людина” в поліції… — сказала директорка, стискаючи в руках ручку.
— Це наклеп, — спокійно відповіла Ірина. — Денис ні в чому не винен.
— Я не сумніваюсь у вас, але батьки хвилюються. І просять обмежити контакти з ним. Ви ж педагог.

Ці слова боліли сильніше, ніж очікувала.
Вона вийшла з кабінету, намагаючись не показати, як їй важко.
Діти зустріли її усмішками, кілька дівчаток подарували малюнки. І тільки тоді вона змогла знову дихати.

---

Денис тим часом не сидів склавши руки.
Він зустрівся з колегою з бухгалтерії, який раніше працював у компанії Світлани.
Той говорив обережно:

 — Я не знаю, хто саме, але ваші документи могли “підписати” люди з боку. Усе надто точно зроблено. І цікаво, що перевірку ініціював чоловік Світлани.
— Її чоловік? — Денис стиснув кулаки. — Чому?
— Можливо, особистий інтерес. Кажуть, він мав конфлікт із вашою фірмою.

Після тієї розмови Денис довго стояв на парковці, вдихаючи холодне повітря.
Пазл почав складатися.
Світлана. Її чоловік. І випадковість, яка виглядала занадто ідеально.

---

Увечері він прийшов до Ірини.
Вона саме перевіряла зошити. Світло настільної лампи падало на її волосся, роблячи його м’яким, мов золото.

— Ти втомлений, — сказала вона, відклавши ручку.
— Трошки. Але вже ближче до правди.
— І що ти робитимеш?
— Доводитиму все документально. Без скандалів.
— І ти не боїшся?
— Боюсь лише одного — що тебе втягнуть у це. Вона усміхнулася ледь помітно.                                   — Я витримаю. Бо я вірю тобі.

Він зробив крок ближче, але не торкнувся. Просто дивився довго, так, як дивляться ті, хто чекав роками.
У цій тиші між ними було стільки ніжності й болю, що слова стали зайвими.

---

А тим часом Світлана сиділа вдома у своєму розкішному кабінеті.
На столі лежала газета — стаття про розслідування з фото Дениса.
Її чоловік кинув коротко:

— Якщо цей інженер не відмовиться від підписаних документів, він сяде.

Світлана опустила очі, ховаючи усмішку.

— А якщо визнає, що підписував?
— Тоді нам це на руку. Ми заберемо їхній контракт і половину прибутків.                                                Вона кивнула, але в голові було інше.                      “А ще я заберу в нього її. Назавжди.”

Проте десь глибоко всередині вже починали з’являтися тріщини.
Бо коли лід тане — вода знаходить дорогу навіть крізь найміцніший камінь.