Розділ 18. Тріщини

Січень був холодним і вітряним. Вітер розгойдував старі гілки каштанів, наче хотів витрусити з них спогади. Ірина поверталася зі школи, тримаючи в руках зошити — звичайний день, який, здавалося, нічого не передвіщав. Але вже кілька тижнів у повітрі щось змінилося: ніби тонка, невидима тріщина пролягла між нею й Денисом.

Він усе ще був уважним, ніжним, приходив, коли міг, але часто — пізно, втомлений.

— Робота забирає всі сили, — казав він, намагаючись усміхнутися.
— Я розумію, — відповідала вона. Але в голосі її була ледь відчутна тінь сумніву.

Ірина ніколи не вимагала пояснень — вірила. Та щоразу, коли бачила його зосереджене обличчя, у серці з’являвся страх: чи вистачить їм сил пройти все це до кінця?

Саме тоді поруч частіше став з’являтися Максим.
Ірина спочатку не надавала цьому значення. Але з кожним разом йому вдавалося залишитися довше: то допоможе підготувати стенд для конкурсу, то принесе каву, коли бачить, що вона втомлена.

— Іро, ти завжди все робиш із серцем. — Його голос звучав тихо, щиро. — Не дивно, що тебе люблять діти.
Вона усміхалася, але намагалася не ловити підтексту. Не хотіла ранити ні його, ні себе.

Та місто — це завжди коло чуток. І Світлана знала, як скористатися цим.
Після провалу першої спроби, вона вирішила грати тонше — не напряму, а через чужі вуста.
Вона влаштувала зустріч свого чоловіка, впливового бізнесмена, із Максимом — під приводом підтримки культурних ініціатив. І ненароком згадала ім’я Ірини.

— Вона вчителька, так? Добра, щира… шкода, що так помилилася в своєму виборі.
— Помилилася? — Максим насторожився.
— О, я не мала на увазі нічого поганого. Просто кажуть, її Денис має неприємності. Фірма під підозрою, документи, перевірки… — Світлана легко зітхнула, зробивши вигляд, ніби говорить випадково. Цього було достатньо.
Максим, який завжди ставився до Ірини з повагою, не міг не відчути внутрішнього бажання її захистити. І саме цього хотіла Світлана — щоб він сам, несвідомо, став її знаряддям.

Одного вечора він знову прийшов до школи, дочекався, поки Ірина вийде, і сказав:

— Я чув, що в Дениса неприємності. Ти впевнена, що він не втягне тебе в це?
— Максиме, — спокійно відповіла вона. — Я знаю, теж чула. Але не всьому треба вірити.
— Я просто не хочу, щоб тебе знову поранили.

У ту ж мить біля школи загуркотів мотор — це був Денис.
Він вийшов із машини, побачив Ірину поруч із Максимом і завмер. Їхні погляди перетнулися. І хоч Ірина відразу пояснила, що це просто розмова, щось у його серці боляче стислося.

Пізніше, коли вони залишилися наодинці, Денис мовив:

— Ти знаєш, я не ревную, просто... коли бачу, як він на тебе дивиться, у мене все стискається всередині.
— А я боюся, що ми обоє підемо не туди, якщо не довірятимемо один одному, — відповіла Ірина.

Він обійняв її, міцно, як того разу, коли вперше сказав: “Я доведу”.
А десь у тіні будівлі стояла Світлана, дивилася на них і холодно усміхалася.
Її план працював. Поки що.
Крига під ногами вже почала тріскати — лишалося лише зробити останній крок, щоб хтось із них провалився.