Розділ 17. Під кригою

Ірина поверталася зі школи, тримаючи в руці старий теплий шарф — подарунок від Дениса. Його запах ще залишився на нитках, і це давало відчуття захищеності.

Останнім часом вона бачила його не так часто, як хотілося. Він працював до пізньої ночі — казав, що готує проєкт, який має стати початком нового етапу в його житті. Ірина вірила. Вона бачила, як змінився його погляд — спокійний, впевнений, і в ньому більше не було того болю, який колись ховався за усмішкою.

Але світ навколо ніби змовився проти них.
Плітки. Невловимі натяки.
То вчителька з сусіднього класу обмовиться:

 — Чула, що в компанії, де працює твій Денис, якісь перевірки… Кажуть, підроблені документи.

Ірина лише ледь усміхнулася — вона вже навчилася відрізняти фальш.

— Люди можуть говорити що завгодно. Я знаю його, — тихо відповіла вона.

Але слова, як мороз, залишали тонкі тріщини в душі.

Світлана діяла обережно. Вона з’являлася ніби випадково — то на офіційному заході, то біля школи, нібито забираючи документи для чоловіка, який допомагав у будівництві нового культурного центру.
Її усмішка була бездоганною, манери — витончені, але в очах світилася холодна гра.

Вона знала, як упустити слово саме тоді, коли поруч хтось із знайомих Ірини:

— Денис? Так, ми часто бачимося — спільна справа, уявляєш? Але він такий... складний. Йому важко довіряти, правда?

І все це осідало, як іній, на поверхні крихкої довіри.

Та Денис відчував, що за ним хтось стежить. Занадто багато “збігів”: невідомі дзвінки, змінені цифри у звітах, і навіть колеги дивилися вже інакше. Він почав перевіряти документи — і зрозумів, що хтось навмисно підкидає йому підроблені копії.

І одного вечора, коли він ішов засніженою алеєю до школи, щоб зустріти Ірину, він зупинився. У голові роїлися думки, у грудях — важкість. Але як тільки побачив її — усе розтануло.
Вона стояла біля воріт, загорнувшись у пухнастий шарфик, з усмішкою, що розтоплювала будь-яку кригу.

— Я чула про перевірку... — сказала вона м’яко.
— Ірино... це не те, що ти думаєш. Мене хочуть підставити.
— Знаю. — Вона торкнулася його руки. — Мені не треба доказів. Я відчуваю, коли мені кажуть правду.

І тоді він зрозумів — оце і є справжня сила любові. Не гучні слова, не клятви. А віра, що живе під кригою — навіть тоді, коли все навколо здається застиглим і холодним.

Світлана бачила їх разом. І в її очах з’явилося щось нове — не просто образа, а загроза.
Її план не спрацював.
Але жінка, яка звикла перемагати, не зупиниться на півдорозі.
Вона вже мала інший хід — через чоловіка та через Максима.

І десь глибоко під кригою зимового спокою почали пробуджуватися нові бурі.