Розділ 16. Зимовий холод

Зима прийшла раптово.
Місто засипало снігом, ніби хтось накрив його білою ковдрою, а повітря стало чистішим, але холоднішим — як і погляди деяких людей.

Ірина йшла до школи крізь морозне повітря, її щоки рожевіли, а волосся пахло снігом.
Вона любила дітей, свої уроки, запах крейди та шелест сторінок.
Саме тут, серед дитячого сміху й невинності, вона могла відволіктись від тих бур, що вирували всередині.

Після тієї сцени в ресторані, після Денисових вчинків, вона поступово почала відчувати — він дійсно змінився.
Не словами, не подарунками, а тишею присутності.
Він приїжджав, коли сніг лягав товстими пластами, допомагав розчищати двір біля школи, лагодив старі лавки, іноді просто приносив чай у термосі, коли вона затримувалася на роботі.
Він не вимагав — просто був.

Ірина почала ловити себе на думці, що чекає на його появу.
Але так боялася визнати це навіть перед собою.

---

Одного дня, коли вона поверталась зі школи, її зустрів Максим.
Він вийшов із машини, тримаючи термос.
— Гарячий глінтвейн без алкоголю, — усміхнувся він, — для найкращої вчительки у місті.
Вона засміялась, вдячно взяла напій.
— Дякую, Максиме. Ти завжди вмієш підняти настрій.

Вони стояли під світлом ліхтаря, коли почав падати сніг.
Максим глянув на неї довше, ніж звичайно.
— Ір, ти щаслива? — спитав він раптом.
Вона не одразу відповіла.
— Не знаю, — чесно сказала вона. — Напевно, вчуся бути.

Він кивнув, але його очі сказали більше, ніж слова.
І саме в цей момент із-за рогу виїхала машина — Денисова.
Він побачив їх.
Білявий Максим, який стоїть занадто близько. Її усмішка. Сніг, що падає між ними.
І все всередині Дениса стиснулося.

Він вийшов з авто, мовчки підійшов, коротко привітався.
Ірина відчула — щось у його голосі стало жорсткішим.
— Ти рано сьогодні з роботи, — сказала вона, намагаючись розрядити напругу.
— Так, вирішив приїхати. Хотів повечеряти разом, — відповів він, не зводячи очей із Максима.
Той одразу зрозумів натяк і чемно попрощався.

Коли він поїхав, Ірина глянула на Дениса:
— Ти знову ревнуєш?
— Я просто бачу, коли хтось дивиться на тебе не як на подругу.
— А ти? — тихо спитала вона. — Як ти дивишся на мене?
— Як на ту, без якої мені холодно навіть серед літа.

Її серце затремтіло. Вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли десь у горлі.

---

Тим часом у великому скляному кабінеті на останньому поверсі бізнес-центру Світлана стояла біля панорамного вікна.
На колінах у неї лежав ноутбук, де на екрані світилися фотографії.
На одному — Ірина й Максим під ліхтарем. На іншому — Денис поруч із Іриною біля школи.
Її губи скривились у ледве помітну посмішку.

До кімнати зайшов її чоловік, Артем.
— Що це за фото? — запитав він.
— Люди, які можуть бути… цікавими для нас, — відповіла вона, не підводячи очей. — Особливо цей інженер, Денис.
— Ти ж казала, він відмовився від нашого проєкту.
— Саме тому він мене цікавить, — її голос став холодним. — Я не люблю, коли від мене відмовляються.

Вона натиснула кілька клавіш, і на екрані з’явилася інформація — компанія, де працював Денис, мала договір із фірмою Артема.
— Можна трохи “підправити” документи. Хай побігає, доводячи свою невинність, — сказала вона повільно, наче смакуючи слова. — Подивимося, як Ірина дивитиметься на нього після цього.

Артем лише усміхнувся. Йому подобалась її жорсткість.
Світлана ж дивилася у вікно, де відбивалось її обличчя.
Білявка з ідеальними рисами, червоною помадою й очима, у яких не залишилось ні краплі щирості.
— Ти забрала в мене Дениса тоді, Ірино, — прошепотіла вона. — Тепер твоя черга відчути, як це — коли все валиться.

---

Ірина поки нічого не підозрювала.
Їй здавалося, що після довгих років життя нарешті починає знаходити рівновагу.
Вона не знала, що буря — лише починається.