Розділ 15. Докази серцем

Денис не спав майже всю ніч.
Образ Ірини стояв перед очима — її погляд, сповнений болю й образи, тремтіння її губ, коли вона стримувала сльози.
Він не міг пробачити собі, що допустив навіть натяк на сумнів.
Те, що Світлана його спланувала, було очевидно — і він не збирався більше дозволяти їй втручатися у їхні з Іриною стосунки.

---

Вранці він стояв біля її будинку.
Сонце тільки прокидалося, повітря було свіже, а серце калатало, як уперше.
Ірина, вийшовши на ґанок, здригнулася, побачивши його.
Вона не очікувала, що він прийде. Не після вчорашнього.

— Ти що тут робиш? — її голос був тихий, але холодний.
— Прийшов довести, що мені не байдуже, — відповів Денис. — І не словами.

Він простяг їй букет польових квітів — простих, таких, які вона любила ще дівчинкою. Не троянди, не лілії, не розкіш — а справжність.
— Я не збирався відступати, Ірино, — він дивився просто у її очі. — Не після всього, що між нами було і є.

Вона мовчала, але не пішла. І це вже було чимось.

— Я бачу, ти не з тих, хто здається, — нарешті сказала вона, легенько торкаючись пелюсток. — Але квіти — це просто квіти.
— Для когось, можливо. Але для мене це перший крок.

---

Наступні дні він дійсно діяв.
Він допомагав їй по роботі, возив на зустрічі, іноді просто приходив і мовчки приносив каву.
Не нав’язувався — просто був поруч.
І кожен раз, коли Ірина зустрічала його погляд, щось у ній тепліло, хоча вона вперто намагалася цього не показати.

Одного вечора, коли Денис привіз її після роботи, з-за рогу з’явився Максим.
Він був у гарному костюмі, тримав у руках коробку з тістечками.
— Ір, я подумав, що ти, мабуть, ще не вечеряла, — усміхнувся він.
Його усмішка була щира, погляд — теплий.

Денис мовчки спостерігав, як вони розмовляють.
Кожен їхній сміх різав йому серце.
Максим дивився на Ірину з ніжністю, якої Денис боявся. Бо бачив у тому погляді справжнє почуття.

Коли Максим пішов, Денис тихо сказав:
— Він тебе любить.
— Максим? — Ірина усміхнулась, але в її усмішці було щось невловиме. — Він просто мій старий друг.
— І все ж… не кожен друг так дивиться.
— А ти ревнуєш?
— Я? — Денис глянув на неї, і в його очах спалахнуло щось гаряче, глибоке. — Я просто не хочу втратити те, що для мене — все.

Вона не відповіла. Лише відвернулась, щоб він не побачив, як її пальці мимоволі тремтять.

---

Тим часом Світлана не здавалася.
Після невдалої «випадкової» зустрічі вона вирішила діяти інакше.
Вона знала, що Ірина — горда. І якщо ще трохи підлити масла у вогонь — то вогонь спалахне з новою силою.

Вона зателефонувала чоловікові.
— Любий, пам’ятаєш того хлопця, якого я хотіла запросити у проєкт? Так, Дениса. Він, здається, знає Ірину.
— І що з того?
— Думаю, можна трохи… змінити його умови. Ти ж умієш «випробовувати» людей?

Її голос був медовим, улесливим.
Світлана усміхнулась — гра тільки починалася.

---

Наступного дня Денис отримав виклик від одного впливового бізнесмена — чоловіка Світлани.
Мова йшла про велику угоду, але за дивним збігом, саме в цей день у Ірини на роботі був благодійний концерт .
Він обіцяв бути поруч і підтримати її.
І тепер стояв перед вибором: бізнес, який міг дати йому стабільність, або слово, яке він дав їй.

Він довго дивився на повідомлення, потім просто вимкнув телефон.
І поїхав до неї.

---

Ірина стояла в кабінеті, розгублена, коли він зайшов із букетом тих самих польових квітів.
— Ти прийшов, — прошепотіла вона, — я думала, ти обереш інше.
— Я вже зробив свій вибір сім років тому, Ірино. Я просто нарешті дію згідно з ним.

Вона подивилась на нього — довго, мовчки.
У її очах ще було недовір’я, але крізь нього пробивалося щось інше — те саме тепло, яке вона колись ховала у серці.

---

Та за вікном хтось дивився на них із авто.
Світлана.
Її погляд був холодним, як лід.
— Гаразд, Ірино, — прошепотіла вона. — Якщо ти думаєш, що виграла — ти помиляєшся.