Розділ 14. Пастка Світлани

Денис не підозрював нічого поганого, коли отримав повідомлення від Світлани:

«Денисе, привіт! Пам’ятаєш, мій чоловік має фірму, яка шукає фахівців із проєктування. Може, зустрінемось? Я б хотіла поговорити про можливу співпрацю. Це чудова можливість для тебе.»

Він вагався.
Світлана вже давно заміжня, і, здавалось би, усі їхні минулі почуття — просто спогад, який стерся з роками.
Але слова «можливість для тебе» звучали занадто переконливо.

Ірина в цей час не знала, що Світлана знову з’явилася у його житті.
Вона жила своїм звичним ритмом: робота, друзі, вечори з книгою й короткі розмови з Денисом, які щоразу залишали тепло десь під серцем.
Вона відчувала — він змінюється.
Його погляд став м’якшим, рухи — уважнішими. Він дійсно намагався довести свої почуття.
І все ж, десь у глибині, вона боялась вірити знову.

---

Зустріч із Світланою відбулася у фешенебельному ресторані в центрі міста.
М’яке світло ламп, приглушена музика, запах кави з легким відтінком ванілі — усе виглядало надто «випадково» і надто знайомо.
Світлана виглядала бездоганно: біляве волосся спускалось на плечі легкими хвилями, губи — червоні, як завжди, коли вона хотіла справити враження.

— Денисе, я рада тебе бачити, — вона усміхнулась тим самим тоном, яким колись говорила перед поцілунком.
— І я радий, — коротко відповів він, зберігаючи спокій. — Кажи, що за пропозиція?

Вона почала говорити про бізнес, про якісь контракти, показувала щось на планшеті, але кожен її жест, кожен дотик до його руки — був розрахований.
Вона наближалась, нахилялась трохи ближче, ніж треба, усміхалась із натяком.

Денис розумів, що гра почалась.
І хоча всередині все стискалось від неприємного передчуття, він не хотів виглядати грубо чи різко.
— Світлано, я ціную твою пропозицію, але, якщо чесно, мені не потрібні посередники. Я сам можу знайти роботу.
— Я ж просто хочу допомогти, — вона зробила вигляд, що образилась, але очі її світились лукавим блиском. — Ми ж старі друзі… чи не так?

---

І саме в цей момент у дверях ресторану з’явилась Ірина.
Вона не планувала сюди приходити.
Її подруга запросила на зустріч, але, коли Ірина зайшла — подруги не було, натомість її погляд випадково зупинився на знайомій постаті.
Денис.
І навпроти нього — Світлана.
Її рука торкається його руки. Вона сміється.
А він… мовчить.

В одну мить у грудях Ірини зникло повітря.
Всі ті вечори, його слова, обіцянка «довести почуття не словами, а діями» — усе ніби розсипалось у порох.
Вона не підійшла, не сказала ні слова. Просто вийшла, намагаючись не заплакати.

---

Коли Денис пізніше вийшов із ресторану, він одразу побачив її.
Вона стояла біля дороги, вдивляючись у ніч, і не оберталась.

— Ірино, — тихо сказав він, торкнувшись її плеча. — Це не те, що ти думаєш.
— А що я маю думати, Денисе? — її голос був тихий, але кожне слово різало, як лезо. — Я бачила. І не вперше чую, що Світлана не полишає спроб…

Він наблизився, але вона зробила крок назад.
— Ірино, я ніколи не давав їй жодного шансу. Ти — єдина, хто для мене важлива. Але, здається, мені доведеться доводити це щодня, правда?

Вона мовчала, губи тремтіли, очі блищали.
Він простяг руку, але вона не дозволила доторкнутись.

— Не треба обіцяти, Денисе. Просто… не змушуй мене знову вірити даремно.

І пішла, залишивши його посеред нічного вулиці — із відчуттям, що він ось-ось втрачає те, заради чого жив усі ці роки.