Розділ 13. Тіні минулого

Наступні дні минали спокійно.
Ірина помічала, що Денис дійсно змінився: він не тиснув, не вимагав, просто був поруч.
Допомагав школі, жартував із дітьми, приносив каву, коли бачив, що вона втомлена.
І кожен його жест здавався їй промовистішим за тисячі слів.

Одного ранку, коли вони разом виносили реквізит до актової зали, Ірина сказала:
— Денисе, ти змінився.
— Час вчить, — відповів він спокійно. — І втрата теж.
— Ти про бізнес?
— Про тебе, — тихо. — Бо коли втрачаєш того, кого любиш, усвідомлюєш, що гроші й успіх — ніщо.

Вона відчула, як у грудях щось болісно стиснулося.
Його голос був настільки справжнім, що їй хотілося просто обійняти його — без слів. Але вона лише кивнула.
— Ми всі змінились, Денисе. Навіть я.

---

Того ж дня вона випадково зустріла Світлану.
Біля кав’ярні, куди Ірина заходила після роботи.
Світлана виглядала розкішно — дорога сукня, великі прикраси, усмішка, що мала прихований присмак зверхності.
— Ірино! — її голос був солодким, але холодним. — Я ледь тебе впізнала! Ти так подорослішала…
— Час і тебе не зіпсував, — відповіла Ірина чемно, хоча всередині відчула легкий холодок.

— Ти, мабуть, уже знаєш, Денис повернувся? — промовила Світлана, сідаючи за сусідній столик, не питаючи дозволу.
— Знаю, — коротко відповіла Ірина.
— Ми всі здивовані. Такий успішний, а повернувся в це містечко. Кажуть, бізнес у нього там процвітає. Хоча, може, причини інші? — її усмішка була багатозначна.

Ірина стримано ковтнула ковток кави.
— Можливо, в кожного свої причини.

Світлана злегка нахилилась уперед.
— Знаєш, Іро, я завжди ставилась до тебе добре. Ти тоді була така… наївна, мила. Я навіть не уявляла, що ти колись можеш… ну, викликати в когось серйозні почуття.
— Люди змінюються, — тихо сказала Ірина, не дивлячись їй у вічі.

Світлана засміялася — тихо, але в тому сміху було щось напружене.
— О, я не сумніваюсь. Особливо якщо це стосується Дениса. Ми ж із ним колись були дуже близькі, ти, мабуть, пам’ятаєш.

Ірина мовчала. Згадала той вечір, коли колись, ще школяркою, бачила їх разом — Світлана тоді сиділа поруч із Денисом у кав’ярні, її рука лежала на його плечі.
Тоді це боліло так, ніби хтось забрав частину її мрії.

Тепер болю не було. Лише ясність.

— Так, пам’ятаю, — відповіла вона рівно. — Але ж це було давно. У всіх нас — своє життя.
— У когось більш цікаве, ніж у інших, — Світлана кокетливо підняла погляд. — Хоча, якщо чесно, мій чоловік — не той, про кого мріють дівчата. Але він забезпечує мене всім. Денис би такого не зміг.

Її слова зависли між ними, як отруйна павутина.
Ірина зрозуміла: ця розмова — не випадкова.
Світлана хотіла посіяти сумнів.

---

Увечері Ірина йшла додому і раптом почула позаду знайомий голос:
— Іро! Зачекай!

Денис.
Він ішов швидко, ніби боявся, що не встигне.
— Я бачив тебе сьогодні зі Світланою.

Вона здивовано підняла брови:
— Ти стежиш за мною?
— Ні, — усміхнувся сумно. — Просто був поруч. І бачив, як вона на тебе дивилася.

— Можливо, просто згадувала минуле, — сказала Ірина, хоча в голосі вчувалася нотка тривоги.
— Минуле, яке їй не дає спокою, — тихо додав він. — Вона звикла, що все, чого хоче, отримує. Але цього разу — ні.

— Денисе… — вона зупинилась. — Не треба сварок. Не треба протистоянь.
— Я не хочу війни, Іро. Але я не дам їй тебе знову поранити.

Він глянув їй у очі, і вона побачила в них не ревнощі — турботу, біль, обіцянку.
— Я просто буду поруч. Завжди.

Він не торкнувся її — лише подивився. І цього вистачило, щоб її серце втратило рівновагу.

---

Тієї ночі Ірина довго не могла заснути.
Слова Світлани лунали в голові, але водночас перед очима стояв Денис — щирий, теплий, такий, яким вона його завжди пам’ятала.

Вона прийшла, щоб мене зламати, — подумала Ірина. — Але цього разу я не маленька дівчинка. І не дам їй керувати моїм життям.

За вікном падав дощ. Ірина взяла телефон — коротке повідомлення:

 «Я вірю тобі. І в нас. Добраніч, Іро.»
— Денис, — прошепотіла вона, усміхаючись крізь сльози. — Ти знову робиш неможливе — змушуєш мене вірити.