Розділ 12. Під захистом серця

Після репетицій у школі було гамірно. Діти бігали коридорами, сміх лунав, як пташиний щебіт.
Ірина збирала матеріали для декорацій, коли почула голос Дениса:
— Може, допомогти нести? — тихо, без звичної усмішки.

Вона підняла очі.
Він стояв поруч, у джинсах і сорочці з підкоченими рукавами. Простий, але якийсь… справжній. Не як колись — хлопець із запалом, а чоловік, який пережив і навчився цінувати.

— Дякую, впораюсь, — відповіла вона, хоча коробка була важка.

Він не сперечався. Просто підійшов і взяв її з її рук.
— Ти ніколи не змінюєшся, — сказав тихо. — Все сама, все без допомоги.

— А ти ніколи не слухаєш, — усміхнулась, відвертаючи погляд.

Вони йшли коридором. Тиша між ними була не холодна — тепла, насичена спогадами.
Коли вийшли на подвір’я, Ірина раптом спіткнулась — коробка ледь не впала.
Він встиг упіймати її.
Його руки лягли на її талію, ніжно, обережно, але в очах — блиск.
Той самий, який вона пам’ятала з юності, коли він уперше її захистив.

Її серце збилося.
— Дякую, — прошепотіла.
— Завжди, — відповів він.

---

Того вечора вона затрималася в класі одна. Малювала ескізи декорацій.
Коли світло несподівано згасло, вона злякано озирнулась.
— Не бійся, — почувся його голос. — Це я.

Він стояв біля дверей із ліхтариком у руці.
— Світло вирубилося, я подумав, ти тут.

Вона всміхнулась, полегшено.
— І знову ти з’являєшся, коли я в біді.

— Мабуть, це моя доля, — відповів він тихо. — Бути поруч, коли тобі темно.

Він підійшов ближче, поставив ліхтарик на стіл. Світло впало на її обличчя.
Тіні від вій, блиск очей, трохи втомлених, але неймовірно живих.

— Я не хочу тебе лякати, Іро, — сказав він після паузи. — Але те, що я відчуваю… не зникло. За ці роки воно стало глибше.
— А якщо я боюсь знову повірити? — спитала вона.
— Я не прошу вірити одразу. Просто дозволь мені бути поруч.

Він нахилився, взяв її руку.
Не притягував, не домагався — просто тримав.
Тепло його долоні було спокійне, справжнє.

---

В цей момент до школи зайшов Максим — він шукав Ірину, хотів віддати афіші.
Побачив їх крізь вікно класу.
Світло ліхтарика, вона — поруч із Денисом, його рука в її долонях.
І в очах — не просто знайомство. Щось більше.

Він відступив крок назад.
На обличчі — спокій, але в серці — тінь.

Схоже, запізнився…

---

А Ірина, відчуваючи, як у ній змішується ніжність і страх, тихо сказала:
— Я не знаю, що з нами буде, Денисе. Але коли ти поруч… мені спокійно.
— І цього вже достатньо, — прошепотів він, — щоб я не здавався.

Він підняв її пальці до губ, поцілував ніжно, майже невидимо.
І в ту мить вона зрозуміла: його дії — не слова.
Він справді почав доводити.