Розділ 11. Між двома вогнями

Осінь вступала в свої права — тихо, впевнено, огортаючи місто запахом вогкості й каштанів.
Ірина йшла алеєю після роботи, коли з-за рогу виринув знайомий силует.
— Я думав, ти вже не з’явишся, — сказав Денис, усміхаючись куточком губ.
— А я думала, ти вже полетів знову, — відповіла спокійно, не зупиняючись.

Він ішов поруч, мовчав кілька кроків, а тоді заговорив тихіше:
— Я починаю з початку, Іро. Без поспіху. Без обіцянок. Просто хочу бути поруч.

Її серце здригнулося. Але зовнішньо — ніби крига.
— А якщо я не хочу “просто” присутності? — кинула вона.
— Тоді скажи, чого хочеш.
— Не знаю, — видихнула. — Але не хочу бути однією з твоїх історій.

Він глянув на неї так, що стало важко дихати.
— А ти — моя єдина історія. Решта були спробами забути.

Вона хотіла відповісти, але зупинив звук сигналу автомобіля.
Сірий седан під’їхав до тротуару. Із нього вийшов Максим, із квітами.

— Іро! Я обіцяв показати афішу — ось, — усміхнувся він, простягаючи їй тюльпани. — Твоя школа бере участь у благодійному концерті. Я подумав, ти допоможеш із декораціями.

Вона розгубилася, але посміхнулась:
— Звичайно, допоможу.
— То, може, поїдемо зараз, я покажу місце?

Денис стояв осторонь, спостерігаючи, як вона приймає квіти.
Його обличчя зберігало спокій, але всередині вирував вогонь.
Її сміх — уже не тільки для мене.

— Їдь, Іро, — тихо сказав він. — Не хочу заважати.

— Денисе… — її голос зупинив його крок. — Це не так, як ти думаєш.
— Я нічого не думаю, — збрехав він, дивлячись їй просто в очі. — Просто пам’ятай: я обіцяв діяти, а не говорити.

---

Того вечора Ірина сиділа біля вікна, розбираючи малюнки для концерту. У голові — хаос.
Максим поруч, добрий, уважний, спокійний… Денис — вогонь, якого не приборкати. І все ж серце вибирає більшу небезпеку.

Телефон здригнувся — повідомлення від Дениса:

«У тебе гарні квіти. Але пам’ятай — я знаю, які ти любиш насправді.»

Вона глянула на тюльпани — гарні, проте чужі.
І вже за годину у дверях її квартири стояла коробка. Усередині — білі півонії.
Без записки. Але вона знала від кого.

---

Наступного дня у школі Денис з’явився несподівано — допомагав волонтерам встановлювати сцену.
— Що ти тут робиш? — спитала Ірина, спантеличено дивлячись на нього.
— Виконую обіцянку. Дію.

Максим підійшов трохи пізніше, усміхаючись:
— Гарно, що допомагаєш. Нам якраз бракує чоловічих рук.

Денис підняв погляд — спокійний, але холодний.
— Не проблема. У мене вистачить сил, щоб тримати сцену і стояти на своєму.

Їхні очі зустрілися.
Між ними — не слова, а блискавки.
Ірина відчула, як щось важке стискає груди.
Вона зрозуміла: відтепер її життя — між двома вогнями.
Один — тихий, лагідний, стабільний.
Другий — небезпечний, але справжній.

І все, що вона хотіла зрозуміти, — чи можна вціліти, коли гориш.