Розділ 10. Той, хто був поруч

Ірина стояла біля бібліотеки, тримаючи теку з документами, коли почула знайомий голос:
— Ірко?.. Невже це ти?

Вона озирнулася — і серце наче зробило зайвий удар. Перед нею стояв Максим — її однокласник, той, із ким вони колись разом сиділи за партою, бігали після школи на ставок, мріяли про доросле життя.
Він змінився: став упевненим, гарно вдягненим чоловіком, але в його усмішці залишалося щось те саме — тепле, щире, без масок.

— Максим! Який сюрприз! — Ірина засміялася, трохи розгублено.
— Я повернувся. Остаточно, — сказав він. — Працюватиму тут, у відділі культури.
Його очі ковзнули по ній, затрималися, і в тому погляді було більше, ніж просто радість зустрічі.

Її пальці ледь тремтіли, коли він допоміг їй підняти теку, що впала.
— Ти все така ж, Іро, — промовив він тихо. — Може, ще й чай любиш без цукру?

Вона усміхнулась. Тільки Денис пам’ятав це…

---

Коли того вечора Денис зайшов у кав’ярню, де вони мали зустрітися, він не одразу її побачив. Ірина сиділа біля вікна — і не сама.
Навпроти — чоловік, який дивився на неї так, як він сам колись дивився. З ніжністю, з теплом, з якимось тихим захопленням.

Денис відчув, як усередині все стискається. Розум казав, що це просто розмова, але серце вибухало ревнощами.
Він підійшов повільно, стримано, хоча в очах — буря.

— Ірино, — голос трохи зрадливо тремтів, — ти не сказала, що у нас буде компанія.
Ірина здригнулась, а Максим підвівся, простягаючи руку.
— Максим. Старий друг Ірини. Ми просто згадуємо школу.

Денис потиснув руку, але пальці його були холодними. Усмішка — ввічлива, стримана.
Просто згадують школу.
Але те, як Максим дивився на неї… він бачив це. І кожен погляд, кожен сміх Ірини різав, як лезо.

---

Коли вони вийшли, Денис мовчав. Ірина відчувала напруження, яке заповнило повітря між ними.
— Денисе, ти… ти не так подумай. Ми справді просто друзі.
— Друзі, — повторив він сухо. — У тебе добре виходить тримати поруч тих, хто тебе любить.

Вона зупинилася.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що я бачив, Ірино. Йому не потрібно говорити — усе в очах.

— А ти? — тихо запитала вона. — У твоїх очах що зараз? Ревнощі? Страх? Чи, може, нарешті — кохання, яке діями довести обіцяв?

Його дихання збилось. Вона потрапила просто в серце.
Він зробив крок до неї, взяв за плечі.
— Так, я ревную, — сказав він хрипло. — Бо вперше боюся тебе втратити. Бо знаю, що є ті, хто можуть дати тобі більше. Але не любити — так, як я. Ніхто.

Ірина мовчала. Усередині все пульсувало від емоцій — злість, біль, ніжність, розгубленість.
— Не треба змагатись, Денисе. Не треба боротись. Мене не треба завойовувати, — прошепотіла вона. — Мене треба просто не відпускати.

Його руки трохи здригнулися, але він не відпустив.
— Тоді дозволь мені залишитися, — сказав тихо. — І я доведу це не словами.

Її погляд потеплів, але губи промовили лише:
— Побачимо.

І пішла. Легко, тихо, залишивши після себе запах осені й недомовленість.
А він стояв, відчуваючи, як ревнощі повільно перетворюються на рішучість.
Цього разу — я не відступлю.