Розділ 9. Після обіцянки

Ірина довго стояла , навіть коли його постать зникла . У голові знову і знову звучали його слова: «Я доведу це діями…»
Її серце калатало, як тоді, сім років тому, коли він уперше взяв її за руку. Тільки тепер між ними — не юність і мрії, а досвід, втрачені можливості, і страх, що час не повертає навіть найщиріше кохання.

Наступного дня він з’явився знову. Не з квітами, не з гучними словами. Просто стояв біля школи, чекав, коли вона вийде. В його погляді було щось, що не потребувало пояснень — твердість і спокій чоловіка, який нарешті знає, чого хоче.

— Денис… — вона зупинилась, стискаючи в руках сумку. — Ти ж казав, що…
— Що доведу, — перебив він м’яко. — Ірина, я не збираюся більше ховатись. Ти доросла жінка, і я теж. Я бачу, як ти дивишся на мене, навіть коли відводиш очі.

Її щоки налилися рум’янцем. Вона хотіла відповісти різко, відсторонено, але слова застрягли в горлі. Він зробив крок ближче, і між ними залишилось лише подих.

— Я не хочу бути для тебе черговим спогадом, — тихо сказав він. — Я хочу бути тим, хто буде поруч, коли тобі холодно.
— А я не хочу бути однією з тих, — її голос тремтів, — про кого ти забудеш через місяць. Я знаю, які жінки були поруч із тобою, Денисе.
— Вони не мали нічого спільного з тим, що я відчуваю до тебе, — відповів він, майже шепочучи. — Вони були просто присутністю, не сенсом. А ти — сенс.

Вона дивилась у його очі й відчувала, як усередині все палає. Хотіла зробити крок назад — втекти, врятуватись від самої себе. Але ноги не слухались. У його голосі було щось таке, що розмивало межі між минулим і теперішнім.

— Денисе… не треба, — прошепотіла вона, — не роби цього важчим.
— Я вже зробив, коли відпустив тебе тоді, — відповів він твердо. — І більше цього не зроблю.

Він обережно торкнувся її руки. Ледь-ледь, ніби боявся, що вона розтане від дотику.
Ірина не відсмикнулася. Вона просто стояла, дивлячись на нього, і відчувала, як зникає повітря між ними.

— Я не прошу нічого зараз, — сказав він. — Просто дозволь мені бути поруч. Без слів, без умов.

Вона опустила очі. Без слів, без умов…
Але серце вже кричало, що ці умови давно є — вона досі кохає його, як тоді. І цього не сховаєш.

Коли він пішов, вона ще довго стояла на місці. Усе довкола здавалось звичайним — вечір, люди, що проходять повз, світло ліхтарів. Але для неї все вже змінилося. Бо його обіцянка перестала бути просто словами. Вона стала її страхом… і її надією.