Розділ 8. Крок назустріч

Ірина не могла позбутися відчуття, що життя грає з нею несправедливий жарт.
Сім років вона вчилася жити без нього — і щойно змогла звикнути до тиші, Денис повернувся, знову порушивши рівновагу, яку вона так довго вибудовувала.

Він не писав кілька днів. Не телефонував. І це дратувало більше, ніж його увага.
А потім одного ранку, коли вона поспішала на роботу, він стояв біля школи, спершись на машину.
Звичний темний плащ, руки в кишенях, трохи втомлений, але той самий — справжній.
Без гри, без маски.

— Привіт, — сказав тихо, коли вона підійшла.
— Привіт. — Вона спробувала пройти повз, але він легенько торкнувся її руки.

— Ти тікаєш? — спитав.
— Я ніколи не тікаю, — відповіла вона, уникаючи погляду. — Просто не бачу сенсу у розмовах, які нічого не змінюють.

— Можливо, — його голос став нижчим. — Але я прийшов не говорити, а пояснити.

Вона мовчала, чекаючи.
— Тоді, сім років тому, — почав він, — я бачив тебе дитиною. І водночас відчував щось, що лякало мене самого. Я поїхав, бо боявся зруйнувати твоє життя… і своє.

Він опустив очі, на мить зупинившись.
— Там, за кордоном, я мав усе: роботу, гроші, знайомства. Але не мав спокою. Бо де б не був — бачив тебе. У кожній дівчині, у кожному русі, у погляді.

Ірина стояла нерухомо. Кожне його слово пробивалося крізь захист, який вона будувала роками.

— Я не повернувся просто так, Ірино. Я зрозумів, що все життя тікав від одного — від того, що ти єдина, кого я кохав.

— Денисе, — вона нарешті підняла очі, — ти навіть не знаєш мене тепер. Ми обоє інші.

— Можливо, — тихо погодився він. — Але коли я бачу тебе, відчуваю, що це — те, чого шукав усе життя.

Вона відвернулася, зробивши крок убік.
— У тебе ж було минуле… І Світлана.

Він ледь усміхнувся, без гіркоти.
— Світлана заміжня. Її чоловік багатий, і вона має все, чого колись прагнула.Ми з нею — лише минуле, що давно вигоріло.

Він зробив крок ближче, так, що між ними залишився лише подих.
— Я не шукаю ідеальної жінки, Ірино. Я хочу тебе — справжню. З усіма страхами, мовчанням, впертістю.

Вона стояла мовчки. У грудях стискалося, серце билося боляче.
— Якщо хочеш мене, — прошепотіла, — доведи, що це не просто слова.

Денис нахилив голову, його погляд зустрів її — глибокий, спокійний, трохи втомлений, але чесний.
— Добре, — сказав просто. — Я доведу. Але не словами — діями.

Вона кивнула, ледь помітно.
І коли він пішов, вона ще довго стояла на місці, відчуваючи на долоні тепло його дотику.

Нічого не сказала, але в її серці вже народжувалося те, чого вона боялася найбільше — надія.