Розділ 5. Сім років потому

Ірина стояла біля вікна , дивилася на сірий осінній дощ і ловила себе на тому, що знову думає про нього. Про Дениса. Вона давно переконувала себе, що все минуло — юнацьке захоплення, перше почуття, наївні мрії. Але варто було лише почути знайоме ім’я в чиїйсь розмові, як серце починало калатати, наче тоді, коли вона була ще школяркою.

Вона виросла. Стала спокійнішою, серйознішою. Після школи вступила до педагогічного університету, закінчила його, тепер працювала у школі вчителькою молодших класів. Діти її любили, колеги поважали. Та тільки в серці залишалася порожнеча, яку ніхто так і не заповнив.

Світлана вийшла заміж за заможного бізнесмена і тепер часто викладала в соцмережах світлини з відпочинку — море, подорожі, коштовності. А брат, Андрій, давно працював за кордоном, рідко приїжджав додому. Ірина жила сама. Тихо, спокійно, але без відчуття радості.

У той же час Денис став інженером, працював у великій будівельній компанії. Йому вдалося досягти успіху — він був цілеспрямованим, розумним, упертим. Тільки душа залишалася неспокійною. Він не раз ловив себе на думці, що жодна жінка не викликала в нього того, що колись — одна маленька дівчинка з великими зеленими  очима.

Він не бачив Ірину всі ці роки. Але доля мала свої плани.

 Одного похмурого ранку Денис отримав нове призначення — поїхати у відрядження до рідного міста, де колись усе почалося. Проект — реконструкція старої школи.
Коли він побачив адресу, усміхнувся сам до себе: "Школа №7…" — саме та, де навчалася вона.

У той самий день Ірина, перевіряючи зошити, отримала повідомлення від директора — завтра приїде представник компанії, що буде займатися ремонтом. Просили всіх бути на місці, зустріти фахівців. Вона й гадки не мала, що завтра її минуле постукає у двері.

---

Наступного ранку, коли вона ввійшла до коридору школи, відчула легке хвилювання — не розуміла чому. Може, через перевірку, може, через дощ, який не вщухав від учора. І саме в той момент, коли вона повертала за ріг, хтось із чоловіків, які обговорювали щось із директором, обернувся.

Високий, у сірому пальті, з теплим поглядом знайомих очей.
Вона відчула, як серце зробило сальто.

— Ірино?.. — тихо, майже здивовано, промовив він.

Вона стояла мов зачарована, не в змозі відповісти.
Сім років зникли. І раптом усе знову ожило — запахи весни, його усмішка, та сама лагідність у голосі.

— Денис?.. — ледь чутно вимовила вона.

Він усміхнувся. І в його очах промайнуло те саме відчуття, яке колись він так ретельно приховував.

Минуле повернулося. І цього разу — вже не для того, щоб зникнути знову.

Ірина стояла перед ним, намагаючись не показати, як шалено калатає серце. Здавалося, воно билося десь у горлі, змушуючи її хапати повітря короткими вдихами.

— Не думав, що впізнаєш мене, — тихо промовив Денис, і голос його, глибокий, трохи хрипкий, змусив її здригнутися.

— Важко не впізнати, — відповіла вона, намагаючись усміхнутися. — Ти майже не змінився.

— А ти… зовсім інша, — сказав він, і в його погляді промайнуло щось, від чого в неї по спині пробігли мурахи.

Мовчання затяглося. Вона дивилася кудись повз нього, вдаючи байдужість, хоча кожен його рух змушував її тіло напружуватись.

Він підійшов ближче, майже непомітно скорочуючи відстань між ними.
— Ірино, я не хочу робити вигляд, що нічого не відчуваю, — тихо сказав він. — Сім років я жив з цим… і не можу більше вдавати, що ти для мене — просто сестра мого друга.

Вона опустила очі.
— Дарма, — ледве чутно прошепотіла. — У тебе ж було досить жінок, щоб забути.

Денис гірко усміхнувся.
— Було… але жодна з них не мала твоїх очей. І твоєї впертості. І того погляду, від якого я колись мусив утекти, бо ти була дівчинкою.

Вона зустріла його погляд — прямий, сильний, трохи зухвалий.
— А тепер? Думаєш, що все просто? Прийшов — і я одразу впаду в обійми?

— Ні, — він зробив крок до неї, і вона відчула його запах — той самий, трохи терпкий, знайомий і до болю рідний. — Але тепер я не збираюсь тікати. Я буду боротися.

Вона відступила на крок.
— Не треба, Денисе. Я не хочу бути черговою історією в твоєму минулому.

— Ти не чергова. Ти — єдина. — Його голос став тихим, але твердим. — І я доведу це, навіть якщо ти мені не віриш.

Ірина зітхнула, намагаючись зберегти спокій.
— Побачимо, — сказала вона, хоча глибоко всередині серце вже давно зробило свій вибір.

Він лише усміхнувся — тією самою усмішкою, від якої колись у неї підкошувалися ноги.
— Побачимо, — повторив він. — Але знай: цього разу я не відступлю.

І коли вона пішла, він ще довго стояв на місці, стискаючи кулаки, намагаючись приборкати бурю, яка піднялася в ньому.
Він чекав цього моменту сім років.
І тепер не збирався відпускати.