Розділ 4. Відстань

Літо прийшло раптово — з духмяними ночами, з липким повітрям і запахом свіжої трави.
Ірина закінчила школу, вступала до коледжу, а Денис — захищав диплом і збирав документи для поїздки за кордон.
Він не говорив нікому про свої плани, лише Андрій знав, що Денису запропонували роботу в одній з фірм у Польщі.

Ірина дізналася випадково. Почула уривок розмови між братом і ним.
— Ти справді їдеш? — голос Андрія лунав глухо.
— Так, — коротко відповів Денис. — Хочу почати щось своє. Тут я задихаюсь.

Ірина стояла за дверима й відчувала, як щось всередині стискається.
Він поїде. І, можливо, більше ніколи не повернеться.

Весь вечір вона ходила кімнатою, шукаючи слова. Хотіла сказати йому все — про свої сни, очікування, про те, як кожен його погляд жив у ній. Але коли він прийшов того вечора — просто мовчала.

---

— Привіт, мала, — сказав Денис, заходячи у двір. — Андрій вдома?
— Ні, — відповіла вона, не дивлячись на нього.

Він помітив, що вона інша — серйозна, стримана. Не дівчинка, якою була раніше.
— Я дещо чула, — тихо мовила вона. — Про тебе.
— Мабуть, — усміхнувся він, але без радості. — Їду ненадовго.
— А навіщо?

Він на хвильку замовк.
— Бо треба. Інакше ніколи не зможу стати тим, ким хочу.

Вона кивнула, відводячи погляд, щоб не побачив сліз.
— І ти навіть не попрощаєшся?
— Ми зараз і прощаємось, Іро.

Вона підняла на нього очі.
— Ні. Це не прощання. Бо я…
Слова застрягли в горлі.

Денис підійшов ближче, глянув на неї так, як ще ніколи не дивився.
— Не треба, — прошепотів. — Я не маю права чути це від тебе.

— Але я ще сказала, — тихо відповіла вона.

Він мовчав, довго, важко. Потім торкнувся її щоки — лише кінчиками пальців.
— Ти навіть не уявляєш, як сильно ускладнюєш мені життя.

Ірина заплющила очі. Хотіла, щоб він її поцілував, просто один раз — щоб вистачило на всі ті роки, поки його не буде.
Але він лише прибрав руку й відійшов.

— Бережи себе, мала, — сказав і пішов, навіть не озирнувшись.

---

Наступного ранку вона стояла біля вокзалу.
Він не знав, що вона прийде. Стояла осторонь, дивилася, як він сідає до автобуса.
Він обернувся — і на мить їхні погляди зустрілися.
Вона усміхнулася крізь сльози, а він — лише кивнув, ніби дякував за щось дуже важливе.

І коли автобус рушив, Ірина зрозуміла:
він забрав із собою частинку її серця.

А вона залишила йому своє чекання.
На роки.