Розділ 3. Межа

Денис завжди вважав себе людиною, що тримає слово.
Він ніколи не дозволяв собі легковажних захоплень, особливо там, де міг когось поранити.
Але після кожної зустрічі з Іриною ця впевненість танула, як сніг під весняним сонцем.

Він ловив себе на тому, що чекає її — її голосу, сміху, очей, що дивляться просто в душу.
І кожного разу нагадував собі: вона ще дитина.

Та дитина, яка змушувала його серце вибиватись із ритму.

— Ти занадто часто на неї дивишся, — якось зауважив Андрій, коли вони з Денисом вийшли після пари.
— На кого? — удавано здивувався той.
— На мою сестру.
— Вона просто цікава дівчина, — коротко відповів Денис.
— Вона ще школярка, — спокійно, але з натиском сказав Андрій.
Денис нічого не відповів, тільки різко перевів погляд у бік.

Він розумів, що брат Ірини має рацію. Але це нічого не змінювало — тільки ускладнювало.

---

Наступного дня Світлана зустріла його біля корпусу.
Білявка, з ідеальною фігурою, дорогим ароматом парфумів і посмішкою, за якою ховалася холодна розважливість.

— Денисе, — протягнула вона, торкаючись його плеча. — Ми так давно не бачилися. Може, згадаємо старі часи?

— Ми вчимося на одному курсі, — спокійно відповів він. — Бачимось щодня.

Вона засміялася.
— Я про інше. Про те, коли ти не зникав одразу після пар.

Його сірі очі стали холодними.
— Ті часи минули, Світлано.

— Шкода, — вона зітхнула, але не відступила. — Хочеш правду? Ти став цікавішим. І хтось мала б нагадати тобі, що поруч є дорослі жінки, а не… — вона зупинилась, помітивши, що його погляд став сталевим.

— Обережніше, — сказав він тихо. — Деякі межі краще не переходити.

Світлана лише всміхнулась.
— Побачимо.

---

Ірина тим часом усе частіше зустрічала Дениса випадково — біля корпусу, в кав’ярні, на зупинці.
Кожного разу він був уважний, чемний, але якийсь віддалений.
Її це боліло.

— Денис, — якось сказала вона, — ти зі мною тепер майже не говориш.
— Бо ти скоро вступатимеш, Іро. Треба думати про навчання, а не про дурниці.
— Для тебе я завжди буду малою, так? — її голос здригнувся.

Він глянув на неї довше, ніж слід.
— Коли дивлюсь на тебе — мені страшно. Бо бачу не ту дівчинку, яку знав.
— А кого?
— Ту, про яку не маю права думати, — відповів він і різко відійшов.

Вона стояла, не розуміючи, чому боляче саме так.
Бо вперше усвідомила — це не просто симпатія. Вона кохає.

А він… став її межою. Тією, яку вона прагнула перейти, навіть якщо світ обернеться проти неї.