Розділ 2. Весна, що пахла кавою

Весна цього року видалася ранньою. Сонце вставало раніше, гріло сильніше, і навіть старий університетський двір здавався світлішим.
Ірина все частіше навідувалася до брата після школи — то просто забігти, то принести каву, то “випадково” пройтися тими ж коридорами, де міг бути Денис.

— Ірко, ти, здається, вже як студентка, — жартував Андрій. — Скоро й тобі сюди вступати.
— Може, й так, — посміхалась вона. — Головне, щоб не вигнали за прогули школи.

Одного дня, коли вона чекала брата в холі, до неї підійшов Денис.
— Ти знову чергуєш біля дверей? — усміхнувся він. — Здається, я бачу тебе тут частіше, ніж Андрія.

— Може, мені просто тут подобається, — відповіла вона, намагаючись говорити спокійно.

— Якщо подобається, ходімо вип’ємо кави, — запропонував він раптом.
Вона кліпнула, не вірячи своїм вухам.
— Зі мною?
— А ти когось ще бачиш поруч? — Денис підморгнув і пішов до буфету.

Ірина йшла за ним, намагаючись не показати, як шалено калатає серце.
Вони сіли за невеликий столик біля вікна. Він замовив дві кави — одну з молоком, одну чорну.
— Ти яку п’єш? — запитав він.
— Я… ще не знаю, — зізналася вона. — Удома мені не дозволяють.
— Тоді спробуй мою, — він підсунув їй горнятко.

Вона зробила ковток — і зморщилась.
— Гірка.
— Як життя, — усміхнувся Денис. — Звикаєш не одразу.

Ірина розсміялася.
Його очі світилися теплом, але в глибині ховалося щось інше — ніби він сам собі забороняв бути надто м’яким.
Вона відчувала це кожного разу, коли він дивився на неї довше, ніж потрібно.

Того дня вони розмовляли довго — про фільми, школу, плани на літо. Він слухав її уважно, іноді кидав жарт, але жодного разу не перейшов межу.
Для неї ж кожна фраза, кожен його погляд був як маленьке диво.

Коли вони вийшли надвір, дрібно моросив дощ. Денис раптом зняв свою куртку й накинув їй на плечі.
— Застудишся.

— А ти? — спитала вона тихо.
— Я звик.

Ірина мовчки кивнула, ховаючись у його теплі.
Їй хотілося, щоб цей момент не закінчувався.

Того вечора вона поверталась додому під дощем, тримаючи його куртку біля грудей, ніби це було щось найцінніше у світі.