Розділ 1. Перша зустріч

Того весняного дня Ірина стояла біля старого університетського корпусу, стискаючи в руках рюкзак.
Брат затримувався на парі, а вона, дев’ятикласниця, прийшла просто "подивитися, як там у студентів". Усе навколо здавалось таким дорослим: розмови про курсові, сміх у коридорах, запах кави з буфету, дівчата на підборах, хлопці з рюкзаками через плече.

Вона стояла трохи осторонь, сором’язливо озираючись. І саме тоді побачила його.

Високий, темноволосий, з легким прижмуром сірих очей, у темній сорочці, з рукавами, закоченими до ліктів. Йшов упевнено, але без пихи — просто, ніби звик, що всі його помічають.
Ірина навіть не зрозуміла, коли перестала дихати.

— Привіт, — він усміхнувся. — Ти, здається, сестра Андрія?

Його голос був низький, теплий, і в нім звучало щось, що чомусь одразу заспокоювало.
— Так, — кивнула вона. — Я Іра.

— Я Денис, — просто сказав він і потиснув їй руку.
Торкання було коротким, але її пальці ще довго пам’ятали його тепло.

З-за його плеча визирнула струнка білявка з ідеальною посмішкою.
— Денис, ми запізнимось! — крикнула вона, злегка обіймаючи його за руку.
Ірина навіть не знала, чому серце стиснулося. Мабуть, тому що в тій дівчині було все, чого їй самій не вистачало — упевненість, жіночність, досвід.

— Це Світлана, — коротко представив Денис. — Моя одногрупниця.
— Дуже приємно, — Іра всміхнулася, хоч і відчула, як у горлі щось запекло.

— Андрій зараз буде, — додав він, озираючись у коридор. — Залишайся тут, не загубись.
І пішов, разом зі Світланою, залишивши після себе запах кави й парфумів.

Ірина стояла, немов у сні. Вперше в житті вона не знала, що сказати.
Увечері, коли брат вів її додому, вона мовчала. Але, заплющивши очі перед сном, знову бачила його усмішку. І тихо, майже несвідомо, прошепотіла в темряві:
— Денис…

Вона ще не знала, що це ім’я назавжди змінить її життя.

Після тієї першої зустрічі Ірина ще довго ходила "провідувати брата" в університет.
Андрій лише посміювався:
— Ти ж, мабуть, не через мене сюди бігаєш, Ірко?

Вона червоніла, мов рак, і бурмотіла:
— Та ну, просто цікаво, як ви тут навчаєтесь.

Але Андрій бачив, як сестра на кожному перерві шукає очима Дениса.

Денис, здавалося, помічав її теж. Коли зустрічалися поглядами — усміхався легко, без натяку на флірт, але в тій усмішці було щось таке, що примушувало її серце битися швидше.
Він був для неї наче з іншого світу — дорослий, впевнений, спокійний.

Одного разу, коли Ірина чекала брата біля корпусу, почався дощ.
Вона сховалася під навісом і спостерігала, як студенти поспіхом біжать через двір. І раптом хтось простягнув над її головою парасолю.

— Мокнути не варто, — тихо сказав знайомий голос.
Вона підвела погляд — Денис. Стояв поруч, тримаючи парасолю над ними обома.

— Дякую, — прошепотіла.

Він глянув на неї, трохи примружившись, і вперше так близько роздивився її обличчя.
Великі зелені очі, довгі вії, на щоках — кілька ластовиння. Вона пахла яблуками й дощем.
Йому стало дивно тепло.

— У тебе гарний колір очей, — раптом сказав він.
Ірина спалахнула.
— Та ну… звичайні.
— Ні, — він усміхнувся. — Нічого звичайного в них немає.

Вона ще довго не могла забути ці слова.
Удома, стоячи перед дзеркалом, намагалася зрозуміти, що він побачив у ній особливого.

А наступного тижня вона побачила його знову — на лавці біля університету. Поруч сиділа Світлана, сміялася, щось йому шепотіла. Денис слухав, але його погляд ковзнув далі — і зупинився на Ірині.
Вона стояла осторонь, удаючи, що шукає брата.
Їхні очі зустрілися на мить.

І в ту мить вона зрозуміла — він пам’ятає.

Світлана теж помітила той погляд. Її усмішка стала холоднішою. Вона знала, як утримати увагу Дениса, але цього разу вперше відчула, що не все під її контролем.

Того вечора Ірина писала в щоденнику:
"Він дивився так, ніби бачив мене вперше, але водночас — знав давно. Я хочу, щоб він ніколи не перестав дивитися так…"