Андрій ще довго дивився вслід старій жінці, хоча її постать уже майже розчинилася серед яблунь, що росли обабіч дороги, і залишилася лише темною плямою поміж сонячних відблисків, які пробивалися крізь густе листя, однак дивним було навіть не те, що вона сказала, а те, як саме це прозвучало, бо в її голосі не відчувалося ні бажання налякати, ні тієї людської схильності перебільшувати почуте, яка часто супроводжує старі перекази, натомість звучала тиха втома людини, котра раптом побачила перед собою щось давно забуте і водночас дуже небажане, ніби минуле, яке, здавалося, остаточно зникло разом із тими, хто його пережив, несподівано вирішило повернутися, скориставшись зовсім іншою подобою.
Михайло не рушив із місця одразу, і Андрій, краєм ока спостерігаючи за ним, уперше помітив, що старий теж був збентежений, хоча стороння людина навряд чи звернула б увагу на таку дрібницю, бо зміна проявилася лише в тому, що він трохи довше, ніж зазвичай, дивився в той бік, куди пішла жінка, а його права рука майже непомітно стискала різьблену палицю, яку він носив із собою не стільки через вік, скільки через давню звичку ходити гірськими стежками. Саме ці ледь помітні зміни чомусь переконали Андрія значно сильніше, ніж будь-які слова, адже за весь час знайомства він жодного разу не бачив, щоб Михайло бодай на мить утратив той внутрішній спокій, який, здавалося, не залежав ані від погоди, ані від людських розмов, ані від давніх історій, що для інших звучали б моторошно.
Вони рушили далі повільніше, ніж раніше, і Андрій не став порушувати мовчання, відчуваючи, що воно зараз важить більше за будь-які запитання, однак думки не переставали повертатися до дивної фрази незнайомки, яка вже встигла пустити коріння десь глибоко всередині нього, бо чим довше він про неї думав, тим більше його непокоїло не слово «двічі», а слово «помиляється», адже воно припускало, що Ліс здатний не просто пам'ятати чи приховувати свої таємниці, а ще й обирати людей, відрізняти одного від іншого, тобто поводитися не як місце, а як жива істота, і саме ця думка здавалася настільки неприйнятною для всього, у що він вірив до цього часу, що розум уперто відмовлявся приймати її всерйоз, хоча серце вже давно перестало сперечатися.
Дійшовши до церкви, вони зупинилися біля старої дерев'яної брами, над якою час майже стер різьблені орнаменти, залишивши лише окремі лінії, схожі на хвилі, гілки чи зміїні тіла, і Андрій мимоволі провів пальцями по теплому дереву, відчуваючи під подушечками пальців нерівності, створені руками майстра багато десятиліть тому. Йому завжди здавалося, що старі речі зберігають пам'ять не лише тому, що переживають своїх господарів, а й тому, що людські долоні залишають на них щось більше, ніж сліди дотику, хоча раніше ця думка була для нього лише красивою метафорою, тоді як тепер вона дедалі більше скидалася на просту істину, яку він чомусь не помічав усе своє життя.
Церква всередині була майже порожньою. Крізь маленькі вікна падали вузькі смуги світла, що повільно пересувалися старою підлогою, запалені свічки ледь потріскували біля ікон, а запах воску, дерева й сухих трав, якими були прикрашені образи, створював дивне відчуття часу, що перестав рухатися вперед і натомість почав нашаровуватися сам на себе, залишаючи в цьому невеликому просторі одночасну присутність усіх поколінь людей, які приходили сюди зі своїми радощами, страхами, втратами й надіями.
Михайло мовчки підійшов до однієї з бічних ікон, запалив тонку свічку і довго стояв нерухомо, не схиляючи голови й не складаючи рук, ніби молитва для нього давно перестала бути словами, а стала чимось значно тихішим і глибшим, схожим радше на внутрішню згоду людини з тим, що не все в цьому світі можна змінити власною волею. Андрій не став заважати йому і повільно рушив уздовж стіни, уважно розглядаючи старі ікони, на яких темні фарби вже майже злилися з деревиною, аж поки його погляд випадково не зупинився на невеликій дошці, прибитій біля самого виходу.
На ній були вирізьблені десятки людських імен, і спершу Андрій вирішив, що це звичайний поминальний список, однак дуже швидко помітив одну незвичну деталь, яка відразу привернула його увагу, бо поруч із кожним ім'ям була вказана лише дата народження, тоді як місце, де зазвичай мала бути дата смерті, залишалося порожнім, а замість неї майстер колись вирізав маленький знак, схожий на переплетіння двох гілок.
Він довго вдивлявся в ці символи, відчуваючи, як усередині знову прокидається знайоме дослідницьке хвилювання, і саме тоді помітив, що деякі імена були дуже давніми, ще з позаминулого століття, тоді як інші належали людям, які народилися значно пізніше, але жодне з них не мало завершення, ніби всі ці люди не померли, а просто одного дня перестали належати звичайному людському часові.
Коли Михайло підійшов ближче, Андрій тихо запитав, що означає ця дошка, і старий не відповів одразу, а лише довго дивився на різьблені літери так, ніби кожне ім'я було для нього не записом, а живим спогадом. Нарешті він сказав, що це не список померлих, як думають усі, хто вперше бачить цю дошку, а перелік тих, кого Ліс колись повернув назад, бо далеко не кожен, хто повертається додому, повертається таким самим, яким був до своєї дороги, і саме тому старі люди ніколи не говорили про таких як про мертвих чи живих, а вживали інше слово, яке сьогодні вже майже ніхто не пам'ятає.
Він замовк, ніби саме це забуте слово було важливішим за все, що він сказав досі, а потім дуже тихо, майже шепотом, вимовив його так, ніби боявся потривожити саму тишу старої церкви.
— Повернені.
І в цю саму мить Андрій відчув, як холод повільно пробіг уздовж спини, бо серед десятків імен його погляд сам собою зупинився на одному, вирізьбленому майже в самому низу дошки, і він не зміг би пояснити чому, якби не одна страшенно проста причина: поруч із ним було зазначене те саме прізвище, яке носив його батько.
Андрій не відразу зрозумів, чому саме це прізвище так сильно вдарило по пам'яті, адже воно було досить поширеним у цих краях, і будь-який розсудливий чоловік на його місці насамперед припустив би звичайний збіг, однак існують миті, коли людина відчуває правду раніше, ніж починає її осмислювати, і саме це майже фізичне відчуття впізнавання народилося в ньому тієї секунди, коли очі зупинилися на темних літерах, нерівно вирізьблених у старому дереві, бо поруч із прізвищем стояло ім'я, яке він пам'ятав із дитинства лише завдяки кільком пожовклим фотографіям у родинному альбомі, хоча сам ніколи не надавав йому особливого значення.