Андрій ще кілька хвилин стояв біля старої дерев'яної хвіртки, не наважуючись одразу зайти на подвір'я, хоча й сам не зміг би пояснити причину цієї несподіваної нерішучості, адже за своє життя йому не раз доводилося приходити до незнайомих людей, домовлятися про зустрічі, працювати в архівах, музеях і приватних колекціях, переконувати власників старих документів дозволити йому працювати з родинними реліквіями, однак жодного разу він не відчував того дивного хвилювання, яке тепер майже фізично стримувало його крок, ніби справа була зовсім не в людині, що жила за цією огорожею, а в тому, що сама дорога, якою він ішов останні кілька днів, нарешті привела його до місця, після якого повернутися до звичного життя вже не вийде, навіть якщо він цього дуже захоче.
Подвір'я було напрочуд простим і майже нічим не відрізнялося від десятків інших гірських господарств, які Андрій бачив дорогою до села: стара криниця з дерев'яним журавлем, кілька яблунь, невеликий город, дровітня під похиленим навісом і широка лавка біля стіни хати, на якій, очевидно, любили сидіти теплими вечорами, дивлячись на гори, що починалися одразу за останніми деревами. Усе виглядало настільки звичайним, що він навіть усміхнувся власній тривозі, адже людська уява має дивну здатність перетворювати невідоме на щось величне й майже надприродне, тоді як дійсність нерідко виявляється напрочуд скромною, і саме ця скромність часто приховує найбільшу глибину.
Поки він роздивлявся подвір'я, його увагу привернула одна дрібниця, яка спочатку здалася зовсім неважливою, але чомусь не дозволила просто відвернутися й забути про неї. Біля самого порога лежав старий камінь, гладенький від часу й дощів, а на його поверхні були вирізьблені знаки, яких Андрій раніше ніколи не бачив. Вони не нагадували ні літери, ні церковні символи, ні відомі йому орнаменти, зате мали ту просту й стриману форму, яка зазвичай властива дуже давнім речам, створеним не для краси, а для певної мети, що давно перестала бути очевидною для тих, хто дивиться на них через століття.
Він уже хотів нахилитися, щоб уважніше роздивитися різьблення, коли почув за спиною неквапливі кроки, і, озирнувшись, побачив літнього чоловіка, який ішов стежкою з боку лісу, несучи на плечі невеликий оберемок сухих гілок. Старий не справляв враження людини, навколо якої мали народжуватися легенди, про нього взагалі важко було сказати щось визначене, бо він здавався одним із тих людей, чия зовнішність настільки природно зливається з місцем, де вони прожили все життя, що через деякий час перестаєш помічати окремі риси обличчя і починаєш сприймати їх як невіддільну частину навколишнього краєвиду, так само як старий дуб або камінь біля стежки, повз який щодня проходять люди.
Його волосся давно стало зовсім сивим, але рухався він напрочуд легко, без тієї обережності, яка зазвичай приходить із віком, а погляд його був уважним і спокійним, ніби за довгі роки він відвик поспішати з висновками про людей, розуміючи, що перше враження майже завжди говорить більше про того, хто дивиться, ніж про того, на кого дивляться.
Старий зупинився за кілька кроків від Андрія, поставив гілки біля дровітні й лише тоді перевів погляд на незнайомця, але в цьому погляді не було ні здивування, ні настороженості, ні навіть звичайної цікавості, яка природно виникає, коли біля твого дому з'являється чужа людина. Навпаки, складалося враження, що він побачив саме те, чого давно очікував, хоча не знав, коли це станеться.
Андрій привітався і назвав своє ім'я, коротко пояснивши, що приїхав із Києва, працює з історичними документами і хотів би поговорити про старі місцеві перекази, якщо господар не заперечуватиме, однак ще до того, як він закінчив свою думку, старий усміхнувся тією спокійною усмішкою, яка буває в людей, котрі чують значно більше, ніж вимовляється словами, після чого повільно похитав головою.
— Люди завжди починають із того, ким вони працюють і звідки приїхали, хоча майже ніколи не говорять, що саме привело їх у дорогу, — мовив він рівним, тихим голосом, у якому не було ні докору, ні насмішки, лише спокійне спостереження людини, яка звикла уважно дивитися на світ. — Ви приїхали не через перекази. Перекази були лише приводом, щоб пояснити свою подорож самому собі.
Ці слова прозвучали настільки несподівано, що Андрій не знайшовся з відповіддю, бо вперше за весь час після знахідки карти хтось висловив уголос ту думку, яку він сам уперто намагався не визнавати, адже справді вже кілька днів відчував, що їде до Карпат не лише як дослідник, а як людина, яка шукає відповідь на питання, яке поки що навіть не може правильно сформулювати.
Михайло, ніби помітивши його розгубленість, відчинив хвіртку і запросив зайти до подвір'я, не додаючи жодних зайвих слів, а коли вони повільно рушили до хати, несподівано зупинився біля того самого каменя, який кілька хвилин тому так зацікавив Андрія, і легко торкнувся його долонею, ніби вітався зі старим знайомим.
— Ви дивилися на ці знаки, — сказав він, навіть не запитуючи, а просто констатуючи очевидне. — Більшість людей думає, що це якийсь давній оберіг, хоча насправді це лише нагадування.
Андрій уважно подивився на вирізьблені лінії й обережно запитав, про що саме вони мали нагадувати, але Михайло не поспішав із відповіддю. Він підняв із землі маленьку суху гілочку, провів нею по м'якому моху, що ріс між камінням, і лише тоді тихо промовив, що людина завжди ставить неправильне питання першою, бо їй здається, ніби кожна річ існує для того, щоб щось означати, хоча значно важливіше зрозуміти, чому вона взагалі з'явилася саме тут, адже цей камінь поклали біля порога не для захисту дому і не для того, щоб відганяти зло, як тепер люблять писати в книжках про народну магію, а для того, щоб кожен, хто переступає цей поріг, бодай на мить згадав: будь-яка дорога має не лише початок, а й межу, після якої людина вже не може залишатися такою самою, якою була раніше.
Андрій мовчав, відчуваючи, що ця проста розмова поступово віддаляє його від звичного способу мислення, бо слова старого не були схожі на легенди чи повчання, вони звучали так, ніби той говорив про речі, які давно перевірив власним життям і вже не мав потреби когось у них переконувати. Саме в цю мить він уперше по-справжньому зрозумів, чому Марія сказала, що в книжках він не знайде того, заради чого приїхав сюди, адже книги зберігають знання, але існують люди, які самі стають пам'яттю, і поруч із ними навіть найстаріші рукописи починають здаватися лише короткими примітками до чогось набагато давнішого і значно глибшого.