Маріє, квітко, порахуй Нас

Того вечора вони ще довго сиділи за старим дерев'яним столом, над яким висіла лампа з м'яким жовтим світлом, що відкидала на стіни теплі нерівні тіні, і Андрій несподівано впіймав себе на думці, що давно не вечеряв у такій тиші, де мовчання не викликає незручності й не потребує заповнення випадковими словами, а навпаки, здається природним продовженням самої розмови, адже є місця, де люди звикли говорити лише тоді, коли справді мають що сказати, залишаючи решту простору для потріскування дров у печі, для шуму дощу за вікном і для тих невловимих звуків, із яких поступово складається вечір у горах.

Марія поставила перед ним глибоку миску з баношем, домашній сир і свіжий хліб, після чого сама сіла навпроти, але їла повільно, ніби більше була зайнята власними думками, ніж вечерею, і ця неквапливість чомусь дуже пасувала самій хаті, старим дерев'яним стінам, які, здавалося, ввібрали в себе голоси кількох поколінь, запах полину, сушених грибів і диму, що за багато десятиліть настільки проник у деревину, що вже став її невід'ємною частиною, ніби навіть будинок мав свою пам'ять і не поспішав відпускати тих, хто колись жив під цим дахом.

Андрій не хотів одразу повертатися до розмови про Михайла, бо відчував, що поспіх тут буде недоречним, і тому вони ще деякий час говорили про звичайні речі — про суворі зими, коли село на кілька днів залишалося відрізаним від світу через сніг, про молодь, яка дедалі частіше виїжджала до міст, залишаючи старі батьківські хати порожніми, про ліси, що останніми роками почали рідшати через незаконні вирубки, і в кожному її слові Андрій чув той особливий сум, який приходить не від раптової втрати, а від повільного зникнення, коли людина щодня бачить, як світ, у якому вона народилася, непомітно стає іншим, хоча зміни настільки малі, що жодну з них окремо майже неможливо помітити.

Лише коли вечеря майже закінчилася і за вікном остаточно стемніло, Марія сама повернулася до теми, яку вони обоє весь цей час обережно обходили, і, підливши Андрієві гарячого трав'яного чаю, тихо сказала, що він приїхав шукати старі історії, але повинен зрозуміти одну просту річ, без якої всі його записи й дослідження так і залишаться лише гарно впорядкованими словами на папері, бо справжні перекази ніколи не виникали для того, щоб розважати людей або пояснювати світ дітям, як тепер часто думають, вони були способом пам'ятати про речі, які не можна було забувати, навіть якщо ніхто вже не пам'ятав, коли саме вони сталися.

Андрій уважно слухав її, не перебиваючи, бо знав, що люди похилого віку майже ніколи не розповідають найважливіше одразу, вони підходять до цього повільно, ніби щоразу перевіряють, чи готовий співрозмовник не лише почути їхні слова, а й зрозуміти те, що стоїть за ними, і саме тому він лише кивнув, даючи їй можливість говорити далі у тому ритмі, який був природним для неї самої.

Марія усміхнулася так ледь помітно, що ця усмішка більше нагадувала спогад про усмішку, ніж її справжній прояв, після чого сказала, що її бабуся колись повторювала одну дивну річ, яку сама почула ще від своєї матері, а та — від своєї, і що в їхній родині ці слова передавалися так само природно, як молитви чи різдвяні колядки, хоча ніхто вже не міг пояснити, коли саме вони з'явилися. Бабуся казала, що в кожному великому лісі є дерева, які народилися разом із людською пам'яттю, і саме тому їх ніколи не можна рахувати, бо людина має право перелічити лише те, що належить їй або що вона здатна осягнути, тоді як дерево, яке пам'ятає більше поколінь, ніж будь-яка родина, вже не може бути звичайною частиною лісу, а стає його свідком.

Андрій мимоволі нахилився вперед, відчуваючи, що ці слова перегукуються з думками, які не давали йому спокою ще відтоді, як він знайшов карту, і Марія, помітивши його зацікавлення, продовжила, що в дитинстві вона, як і всі діти, сміялася з таких розповідей, а одного разу навіть разом із братом спробувала порахувати великі смереки на схилі над селом, бо їм здавалося, що дорослі просто вигадують дивні заборони, аби дітлахи не забігали далеко до лісу, однак коли вони повернулися додому, бабуся, ще не почувши від них жодного слова, лише уважно подивилася на їхні обличчя й сказала, щоб вони більше ніколи цього не робили, адже ліс не любить, коли люди починають міряти його так само, як міряють власне поле чи худобу, бо відтоді перестають бачити в ньому живий світ і бачать лише кількість.

Вона замовкла на хвилину, ніби пригадуючи той далекий день, а тоді тихо засміялася і призналася, що лише через багато років зрозуміла справжній зміст тих слів, бо справа була не в деревах і не в забобонах, а в людській звичці привласнювати все, що вдається порахувати, адже коли людина називає точну кількість, їй починає здаватися, ніби вона вже зрозуміла річ повністю, хоча насправді вона лише дала їй число, а між числом і розумінням лежить така сама велика відстань, як між картою і самим лісом.

Андрій відчув, як ця проста думка несподівано перегукується з його власною професією, бо він усе життя працював із картами, описами та каталогами, тобто саме з тим, що покликане впорядковувати світ, і вперше за багато років йому спало на думку, що, можливо, існують речі, які починають втрачати свою сутність саме тоді, коли людина надто старанно намагається їх описати, адже жодна карта ніколи не передасть запаху мокрої хвої після дощу, жоден архівний документ не збереже того відчуття, яке виникає, коли стоїш посеред гір і раптом усвідомлюєш, що дерева навколо були тут задовго до твого народження і, найімовірніше, стоятимуть ще багато десятиліть після того, як твоє ім'я стане лише записом у чиємусь родоводі.

Саме цієї миті Марія уважно подивилася на нього, ніби вагаючись, чи варто говорити те, що вона збиралася сказати, але зрештою все ж наважилася і тихо промовила, що Михайло живе сам на старому обійсті за селом, майже біля самого лісу, і чужих людей приймає вкрай рідко, тому Андрієві не варто сподіватися, що той одразу погодиться на розмову, бо старий давно перестав вірити людям, які приїжджають до гір за дивами, однак якщо вже доля привела когось саме до нього, значить, відмовлятися від цієї зустрічі теж не має сенсу, після чого вона погасила лампу над столом, залишивши лише невелике світло біля образів, і сказала, що завтра варто вирушити якомога раніше, адже в горах, як любив повторювати її покійний чоловік, ранок завжди говорить значно більше, ніж вечір, потрібно лише вміти слухати.